Розділ 29 Маркетингове дослідження

Макс

— Еммо, ми вже обійшли п’ять хат, і лише в одній нас не нагодували варениками. Це нормально взагалі? — я обережно ховав анкету під футболку, бо третя бабуся за день погрожувала забрати її «на пам’ять». Мовляв, гарно написано, на рушник би вишити. І це після того, як вона змусила мене з’їсти шість вареників, два пиріжки, і ложку якогось загадкового варення, яке, здається, пересварилося з моїм шлунком.

— Це тому що ти не вмієш відмовляти! — буркнула Емма, навіть не глянувши в мій бік, бо якраз щось швидко занотовувала в блокнот. — Коли тобі кажуть: «Синочку, ти такий худенький, ну з’їж отой пиріжок із капустою», ти береш ТРИ. А потім дивишся на мене, мовляв, рятуй.

— Я не худенький, я ввічливий! — ображено відповів я, обіпершись на стару штахетину, яка підозріло захиталась, ніби теж хотіла впасти від втоми. — І взагалі, твій маркетинг — це щось між допитом і соцопитуванням для змін клімату. Ми ходимо, як ревізори, міряємо чистоту рушників, а ти ще й питаєш у кожного: «Що б ви хотіли покращити в житті?» Еммо, це ж село! Тут люди не фільтрують відповіді, тут відповіді — як грім серед ясного неба. Одна бабуся відповіла: «Хотіла б, щоб мій чоловік перестав з того світу мені капці ховати». І що мені на це сказати?

— Ну так у тому й суть! — її очі блищали від азарту так, наче вона щойно виграла ґрант. — Це справжнє польове дослідження! Ми не просто ходимо по селу — ми вивчаємо культуру, збираємо дані, змінюємо майбутнє!

— Майбутнє мене вже змінило, — простогнав я, витягуючи ногу з багна. — Джинси натерли так, що я відчуваю кожен сантиметр тіла. І ні, не в романтичному сенсі, а в сенсі, що мені потрібна мазь. Терміново. Хоча б із ментолом. А ще я підозрюю, що в мене зростає друге серце в районі правого стегна — від пиріжків.

— А я думала, ти просто став духовно багатшим, — усміхнулась вона, підморгнувши. — І трохи пухкішим.

— Еммо…

— Та жартую, Максе. Але наступна хата — остання. Там живе тітка, кажуть, у неї медовик, який відновлює віру в людство.

— А у мене віра тільки в те, що ці джинси зараз тріснуть.

— Ідеально! Значить, зайдеш у дім одразу щиро — без фільтрів.

Емма

— Значить, зайдеш у дім одразу щиро — кажу йому, й не стримую посмішки, дивлячись, як він намагається витерти багно з кросівка листком лопуха. Сцена — чисте золото, шкода, що не маю з собою камери.

— Еммо, це не жарти. Я на межі. У мене штани тримаються виключно на волі Бога і останній цілій петельці.

— От і чудово, — я вже йду вперед, не чекаючи, поки він завершить свою оду стражданням. — Бо тітка. Вона миттєво визначає, хто є хто. Як побачить тебе в такому вигляді — одразу повірить, що ми працюємо. Що ми люди серйозні. Польові. Віддані справі.

— Ага. Віддані… Справі глибокого гастриту, — чую позаду.

Ми звертаємо на вузеньку стежку між бузковими кущами, які заступають половину дороги. Десь неподалік гуде бджола, пахне свіжим хлібом, травою і… корицею?

— О, запах! Вона щойно дістала медовик із духовки, я тобі кажу, — шепочу, затамувавши подих. Макс позаду мене прискорюється, ніби забув про джинси, багно, друге серце й свою загублену гідність.

— Ти справді думаєш, що вона нам його дасть просто так? — питає він, вже майже натхненний. — Просто заради дослідження?

Я зупиняюсь перед хвірткою, повільно повертаюсь до нього й кажу серйозно, майже урочисто:

— Ні. Але ми тут не просто заради медовика. Ми тут заради історії. Заради голосу села. Заради змін!

— І заради десерту, — додає він тихо.

— Ну, трохи. Але головне — зібрати ще одну відповідь. Останню. І тоді ми зможемо сказати, що зробили це.

Я стукаю в дерев’яну хвіртку. Вона відчиняється ще до того, як звук стихає. Перед нами — тітка: кремезна, з рум’яними щоками, у в’язаній жилетці й з лопаткою в руці. Вона змірює нас поглядом. Спершу Макса — і одразу на його штанах зависає погляд, потім на мені, і врешті — на моєму блокноті.

— Ну, давай, дитино, питай. Я вас чекала. Медовик вистигає.

Я обертаюся до Макса з переможною усмішкою:

— Бачиш? Я ж казала — остання хата завжди найсолодша.

Макс

Ми сиділи під старою грушею, яка щедро кидала тінь на потріскану лавку, і мовчки гортали заповнені анкети. Папірці були зігнуті, з плямами від варення, із підписами, що кривилися в різні боки. Один навіть був прикрашений квіткою — справжньою, засушеною, приклеєною скотчем. І хоч я бурчав цілий день, зараз мені здавалося, що тримаю в руках щось важливе.

— У нас така креативна громада, — сказала Емма з тим особливим блиском в очах, що з’являвся тільки тоді, коли вона справді вірить у щось.

— Ага. Якщо не підтримаємо — підсмажать нас на тому фестивалі сала, — не втримався я, і ми обоє розсміялися. Але це був не просто сміх, а такий, у якому змішалося все: втома, радість, вдячність і якась внутрішня легкість.

Я кинув погляд на анкету з тітчиною обведеною фразою: «Фермі потрібен медпункт. Бо корови — не залізні, а ветеринар у нас один і той у відпустці.»