Розділ 28 Нічне купання

Макс

Я не знав, як я на це підписався. Справді. В один момент ми просто сиділи на кухні, жували чіпси та обговорювали, який фільм подивитись. А в наступний — Мері вже командує, мов сержант з романтичного загону спецпризначення.

— Поїхали на ставок, — сказала вона, з тим самим запалом.

— Це ж ніч, — пробурмотів я, краєм ока кидаючи погляд у вікно, де вже добряче стемніло.

— То й що? Романтика! — додала вона, і її очі блиснули так, ніби в них відбилось місячне сяйво, ще до того, як ми вийшли з дому.

— Це ставки. Там жаби. Вони мене не люблять, — скривився Стів, водночас одягаючи плавки поверх шортів, як професійний плавець-невдаха.

— Ти їм винен гроші? — серйозно спитала Емма, і ми з Мері розсміялися.

І ось ми — я, Стів, Емма та Мері — стоїмо біля водойми, яка, судячи з температури, проходила стажування в школі крижаних душів, і, схоже, здала екстерном.

— Не холодно, кажеш, — кричав Стів з води, тремтячи всім тілом. — Мої нирки щойно зателефонували лікарю! Кажуть: «Заберіть нас звідси!»

Емма сміялася. Боже, яка вона гарна, коли сміється. Її сміх звучав, як той дзвіночок на велосипеді з мого дитинства — тоненький, дзвінкий, безтурботний. Сміх, від якого хочеться знову повірити в літо, навіть посеред ночі. І чомусь — просто взяти її за руку та бігти кудись, куди ще не ступала нога дорослого.

— А ти чого не йдеш? — кинула вона мені, стоячи у воді по коліна, з обережною усмішкою, що кидала мені виклик.

— Я вивчаю ситуацію. Вивчаю жаб. Розвідка, — буркнув я, не відводячи очей від її плечей, що блищали від води та місяця.

— Ага. Жаб у шортах боїшся. Герой, — пожартувала вона, і її голос був водночас дражливим і теплим, як какао в прохолодний вечір.

Я таки зайшов. З притиснутими зубами, з повільністю старого черепахового діда, який щойно прокинувся з зимової сплячки, але зайшов. Кожен крок був мов ножем по шкірі, але я тримався.

Емма підійшла ближче. Вода торкалась її стегон, краплі стікали по її шиї. Вона раптом сплеснула долонями — і холодна вода вдарила мені в обличчя, збиваючи подих, думки й усі залишки сна.

— Прокинувся? — усміхнулась вона.

Я не відповів. Просто стояв і дивився на неї, на її очі, губи, рум’янець від нічного холоду. І в той момент я подумав, що якщо романтика — це отак от мерзнути серед ночі заради кількох хвилин сміху й блиску в її очах — то, можливо, я навіть не проти підписатись на це ще раз.

Емма

Це була найкраща ідея за весь тиждень. Можливо, й за місяць. І взагалі — за все літо.

Тиша, зорі, трохи музики з телефону Мері, яка грала щось ніжне, схоже на ті саундтреки, які чуєш у фільмах, коли герої просто живуть і не усвідомлюють, як це красиво. Повітря було свіжим, пахло м’ятою, ніччю та диким хмелем, що ріс біля води. Вода лоскотала щиколотки, як маленькі срібні змійки, і в якийсь момент здавалося, що світ зупинився — тільки ми четверо, ставок і ніч, яка ніби навмисне притихла, щоб не заважати.

Я глянула на своїх друзів — і в грудях щось затепліло. Стів, хоч і вічно як катастрофа з мультиків, — один із найтепліших і найдивніших людей, яких я знаю. Особливо в моменти, коли він робить щось повністю нелогічне. Наприклад, стрибає бомбочкою у воду, яка по коліна.

— Я здається, залишив купальний розум удома, — сказав він, потираючи коліно з таким виглядом, ніби воно його зрадило особисто.

Ми всі засміялися. Мері плеснула водою в його бік, я підтримала. Макс просто стояв поруч і сміявся. Його сміх був глибоким, щирим. З тих, що звучать рідко, але потрапляють прямо в серце. Він сьогодні був мовчазний. Ну як мовчазний — не встигає говорити, бо або сміється, або дивиться на мене так, ніби я остання піца на вечірці. Така, яку ніхто не встиг прихопити, і яка ще тепла.

І це приємно. Якось по-справжньому. Без прикрас, без гри. Просто... він і я. І ця ніч.

Я відійшла трохи вбік, ближче до очерету, просто щоб відчути прохолоду води. Хлюпала ногами, слухала шелест листя й думала, що, можливо, щастя — це не щось гучне. Це коли тебе ніхто не кличе, бо ти вже в потрібному місці з потрібними людьми.

Раптом я почула голос Стіва. Він звертався до Макса — не гучно, але тиша навколо була така щільна, що навіть шепіт чувся, як через мікрофон:

— Ну і як тобі наша Емма?

Я мала піти. Ну, типу — ввічливо піти. Це ж не моя розмова. Але... раптом мені стало цікаво. Ну, чисто науково. Я ж студентка. Це дослідження. Польові умови. Польові жаби. Польове кохання — в сенсі, гіпотетично.

— Вона така... інша тут, — сказав Макс.

І я перестала дихати.

— Весела. Жива. Я в шоці, як вона спілкується з дітьми в селі. Як готує. І з коровою на «ти». Моя мама від неї би зійшла з розуму. В хорошому сенсі. Вона така… справжня. Без фільтрів.

Я ковтнула воду від несподіванки. Добре, хоч не голосно. Смак була, як із дитинства — трохи болотяна, трохи з травою, і з тією самою нотою, якою пахнуть перші поцілунки. Я закусила губу, подивилася на його силует, що трохи коливався на фоні нічного неба.