Розділ 27 Пікнік з друзями

Емма

Мені здалося, що цей день пахне літом. Не тим, що починається за календарем і примушує витягати з шафи білі шорти й капелюшки, а справжнім — як із фільмів, де всі усміхаються, ніби весь світ — суцільна реклама лимонаду. Там, де дівчата плетуть вінки з польових квітів, які щойно зірвали, а хлопці тягають щось важке, бурмочуть, що їм не важко, але при цьому чекають, коли їх хтось похвалить.

Я гукнула всіх на пікнік ще зранку, ледве відкривши очі. Ідея прийшла несподівано — десь між зубною щіткою і зім’ятим халатом. Зазвичай у такі моменти я згадую, що в холодильнику лише гірчиця й банка консервованого горошку, але цього разу не сталося нічого, що могло б мене зупинити. Навпаки — все склалося, як за командою.

За кілька годин ми вже кидали у рюкзаки їжу, покривала, крем від засмаги й окуляри, які більше для стилю, ніж для захисту. Мері назбирала яблук у якомусь таємничому саду — несла їх, як скарб, гордо, з піднятим підборіддям, ніби сама виростила кожне з них, розмовляючи з деревом і вмиваючи його росою. Я на базарчику встигла вхопити полуницю та черешню. Продавчині в хустках сварилися між собою, хто перша мене побачила, а я просто кивала і клала ягоди в торбу, ніби знаю, що роблю.

Хлопці, як справжні джентльмени, пішли в магазин. Принесли воду, чіпси, печиво, два пакети гумок для жування (чомусь м’ятних і кавунових) і... корм для котів. Макс носив той корм з таким виглядом, ніби то була річ з особистим значенням. Стів виправдовувався, що на нього була акція, і він не зміг пройти повз. Ми вирішили не запитувати подробиць — можливо, в нього нове хобі.

І от ми в полі. Не просто на галявині — це місце, здається, знало наші імена ще до того, як ми ступили на траву. Велике дерево розкинуло гілки, наче хотіло нас обійняти й трохи притулити до себе. Його тінь була саме така, як треба — ні надто густа, ні надто світла. Я розстелила свою улюблену ковдру — ту саму, що бачила всі мої фільми, витримала не одну порцію сліз, кілька чашок какао й один дуже підозрілий соус, який залишив по собі пляму у формі сердечка. Напевно, знак.

Ми сиділи, гризли яблука, обговорювали, хто як проспав, і чи бувають дні, коли не хочеться нічого, крім спокою й сонця. Десь позаду хрустіли чіпси, хтось кидав черешневі кісточки в траву, хтось сміявся. Світ ніби зупинився, щоб ми змогли його помітити.

І знаєш, що? Цей день пахнув не тільки літом. Він пахнув нашою юністю — трохи дикою, трохи хаотичною, але такою живою, що хочеться її зберегти назавжди.

Макс

Я не скажу, що люблю природу. Та й не ненавиджу — просто не фанат. Вона, звісно, красива. Особливо, коли з відстані. На листівках, в інстаграмі, або коли дивишся крізь вікно автобуса під час дощу. Але насправді природа — це комахи. Це пилок, що лізе в ніс. Це трава, яка чомусь колеться навіть крізь джинси, хоч ти думав, що вона м’яка, бо ж «травичка». Це мошки, які цілеспрямовано летять саме в твоє око. І постійне шурхотіння десь поряд, ніби хтось невидимий підглядає.

Але коли Емма сміється, як сьогодні — так голосно, від душі, з нахиленою назад головою й блиском в очах — мені здається, що всі ці незручності можна пробачити. Навіть мурах, які вирішили влаштувати вечірку під ковдрою, або сонцю, що безжально пече в потилицю. Якщо цей день був створений для неї — я радий, що в ньому є місце і для мене.

Ми сиділи на ковдрі, яка пахла сонцем і ще трохи — ароматизованим пральним порошком. Їли черешні — ті самі, що одразу фарбують зуби в глибокий пурпуровий, і здається, що ти щойно з кастингу вампірського серіалу. Говорили ні про що й про все одночасно. Згадували вечори в гуртожитку, коли все було абсурдно, смішно й трохи божевільно.

Як Стів одного разу налив у термос не каву, як думав, а суп — і пив той «кава-суп» на парі, навіть не зрозумівши, чому всі дивляться з жахом. Як Мері вирішила приготувати млинці на спільній кухні, і це закінчилося викликом пожежників. Хлопці приїхали за п’ять хвилин і ще досі пишуть їй у дірект — інколи навіть з фото, де вони «випадково згадали про неї».

Сміх не вщухав. Такий справжній, такий щирий, що, здавалося, навіть небо затамувало подих. Емма сміялась найгучніше. Так, що птиці на дереві повернули до нас голови, а вітер, здається, зупинився, щоб послухати. Я теж сміявся, хоча більшу частину часу просто дивився на неї. Її волосся тріпотіло від вітру, очі блищали, а на щоці була червона пляма від полуниці. Я не сказав їй. Бо саме так, з тією плямою, вона виглядала неймовірно — неідеально, зате неймовірно живою. Як та сама справжня Емма, з якою хочеться ділити будь-який день — навіть з комахами.

— А пам’ятаєш, як я впала в коридорі, бо ти розлив сік? — раптом згадала вона, нахилившись до мене і ткнувши пальцем в плече.

— То була вода, а не сік! — миттєво заперечив я, ніби в суді.

— З кавуном, — сказала вона, прищурившись.

— Це вже інша історія! — зробив вигляд, що ображений, хоча сам ледве стримував усмішку.

І тут всі вибухнули сміхом. Таким гучним, що, напевно, десь у місті зупинився тролейбус. Мені подобався цей сміх. Але ще більше подобалося, що ми були разом. Просто в полі, під деревом, без вай-фаю, але з відчуттям, ніби ми — у центрі всесвіту.

Емма

Час летів, як сокира в руках недосвідченого лісоруба — швидко, некеровано і трохи небезпечно. Ще кілька хвилин тому ми сміялись до сліз, до болю в животі, а вже тепер — лежали на ковдрі, притихлі, з поглядами, втопленими в небі. Хмари пливли повільно, наче знали, що ми за ними спостерігаємо, і вирішили трохи пококетувати.