Розділ 26 Фестиваль

Емма

Коли я погодилася на цю поїздку, я уявляла щось зовсім інше. Можливо, затишний день десь на околиці села, ковдра на траві, свіжі фрукти, сонячні промені, що лагідно ковзають по шкірі. Я мріяла про тишу, спокій і багато красивих селфі серед соняшників. А ще — кава на свіжому повітрі, з ароматом кориці й ванілі, і якась легка музика, що ледь чутно лунає з динаміка. Але я точно не чекала, що цей день завершиться спогляданням змагань із... доїння корови.

Так, саме так — доїння. На швидкість. Під оплески. З ведучим, який кричить у мікрофон, як на боксерському рингу.

— Це точно законно? — прошепотіла Мері, нахилившись до мене, яка саме перемішувала наш салат дерев’яною ложкою. Її волосся було зібране в неакуратний пучок, щоки трохи почервоніли від спеки, а на губах грала посмішка.

— Тільки не кажи, що ти боїшся корів, — хихикнула я, не піднімаючи очей.

— Я не боюся їх... Я боюсь, що вони можуть боятися мене. А якщо ні — то ще гірше: раптом їм я сподобаюсь? — відповіла Мері

— Тобі слід частіше бувати за містом, — підморгнула я. — Тут свої правила. І свої розваги.

А розваги й справді були. Навколо все вирувало: дітлахи бігали з ватою на паличках, звучала народна музика, хтось тягнув на сцену гітару, а хтось стояв у черзі за домашніми пиріжками з вишнями. У повітрі пахло свіжоскошеною травою, медом і чимось смаженим. Я озиралась довкола, намагаючись зрозуміти, як взагалі ми опинилися в цій пасторальній комедії, але ніхто не виглядав здивованим. Мабуть, тільки я.

Ми брали участь у кулінарному конкурсі для дівчат — треба було приготувати щось смачне зі свіжих овочів, які нам щедро видали волонтери фестивалю. Серед інгредієнтів було все — від хрустких огірків до фіолетових помідорів, які я вперше побачила в житті. Ми вирішили не ризикувати й зробити класичний овочевий салат, трохи модернізувавши його медово-гірчичним соусом, який Мері вміло збалансувала, ніби щойно вийшла з кулінарної академії.

Я різала помідори, стараючись виглядати впевнено, але рука трохи тремтіла — не через ніж, ні, а через дивне передчуття. І як виявилось — не дарма.

Раптом щось грюкнуло позаду нас. Я мало не впустила миску, в якій вже лежали наші старанно порізані огірки.

— Я приніс воду! — пролунав знайомий голос.

Я обернулася й побачила Макса. Запилений, але щасливий, з пляшками в руках, він виглядав, як герой після марафону. Його волосся було скуйовджене, на скронях блищали краплі поту, а футболка під кофтинкою в клітинку прилипла до спини. Але він усміхався — щиро, широко, з тим вогником в очах, який рідко побачиш у студента, котрий ледве витягує першу пару.

— І ще три рази пробіжу — і ми виграємо! — додав він, ніби це була найприродніша річ у світі.

Я завмерла на секунду. Макс. Той самий Макс, який завжди носив навушники й вічно щось малював у зошиті на полях, замість того, щоб слухати лекції. Макс, який міг сказати максимум три слова за пару, і то, якщо викладач вимагав. А тут — такий енергійний, завзятий і навіть... мужній. Його руки були в плямах пилу, але я бачила, як напружуються м’язи, коли він ставив пляшки на стіл. А кофтинка в клітинку — Господи, вона могла б бути просто кофтинкою, але чомусь сиділа на ньому так, наче дизайнери створили її спеціально, щоб я сьогодні втратила концентрацію.

— Зосередься, Емма, — прошепотіла я сама собі. — Салат не наріже себе сам.

Мері зиркнула на мене з легкою усмішкою, ніби щось запідозрила. Вона знала мене занадто добре.

— А ти дивись, як він старається, — сказала вона з натяком. — Може, й для тебе?

— Не сміши мене, — буркнула я, намагаючись відвести погляд. — Просто хлопець вирішив урізноманітнити своє резюме: «Участь у сільських естафетах. Подача води з ентузіазмом і самопожертвою».

Але ж я не могла не дивитися. Бо це було… мило. І дивно. І тепло. І трохи лячно. Бо коли ти раптом бачиш у знайомій людині щось нове — щось справжнє, сильне й живе — ти або тікаєш, або лишаєшся й дізнаєшся, що буде далі.

І, здається, я не хотіла тікати.

Макс

Я не знаю, як я погодився на це. Один момент я стояв біля сцени, безтурботно жував пиріжок з капустою, насолоджуючись його домашнім смаком і тишею перед черговим конкурсом, а в наступну мить — уже мчав по подвір’ю з відром води в руках. І не просто мчав — летів, ніби від мого бігу залежала доля Всесвіту.

Навколо все гуділо, мов рій бджіл. Діти кричали, хтось свистів, дід із мікрофоном оголошував черговий раунд з таким запалом, ніби ми змагалися за Кубок світу. А я, з тими своїми кедами, що давно просили пенсії, намагався не розлити бодай краплю води. Бо кожна крапля — це не просто вода, це честь. І — не будемо брехати — це можливість ще трохи вразити Емму.

Поряд зі мною нісся якийсь чолов’яга в гумових чоботях і в сорочці. Здавалося, що він тренувався до цього моменту все життя. Але я не збирався здаватися. Мене гнала не слава і не спортивна злість. Мене гнала її усмішка.

Я бачив, як вона сміється за столом, де вони з Мері готували салат. Як у неї зсунулася прядка волосся на щоку, як вона зосереджено різала чері й розмовляла, жестикулюючи ножем. І мені здалося, що в цій метушні вона — мов кадр з фільму, як зупинене мить щастя. Я сказав собі: «Цей ведмідь буде її. Навіть якщо доведеться бігти з цим відром до центру Землі.»