Розділ 25 Несподіваний дощ

Макс

— Та ти подивись на це сонце! — кинув я, прикриваючи очі від яскравого світла. — Справжній рай для агроінженера.

— Тобто для тебе? — перепитала Емма з нахабною усмішкою, вдивляючись у поле.

— Ага. І для будь-кого, хто вміє цінувати родючість ґрунту, — гордо відповів я, нахилившись до грядки.

Ми з Еммою досліджували дослідну ділянку, на якій місцевий фермер погодився дати нам трохи простору для аграрного експерименту. Усе виглядало ідеально: нові культури, гарна погода, не було жодної хмаринки. Емма крутилася в моїй футболці, бо свою забула, і виглядала в ній... ну... краще, ніж я в ній коли-небудь виглядав.

— Так, мені подобається ця зона, — сказала вона, обережно зриваючи бур’ян. — Тут не просто чисте повітря. Тут тиша.

— Тиша, допоки не почнеш обурюватись, що взуття знову в багнюці.

— Я?! — вона кинула в мене травинкою. — Це ти скиглив, коли твоя улюблена кепка впала у відро з компостом!

— Вона була як член родини… — почав я трагічно, але враз замовк.

Бо небо, без жодного попередження, наче хтось там зверху випадково перекинув відро — наповнилося густими хмарами. Перша крапля впала мені на ніс, друга — на плече Емми, третя — на нашу карту ґрунтів, яку враз понесло вітром.

— Біжи! — закричали ми в один голос і ломанулись через поле.

Мокрі, слизькі, в багнюці по коліна, ми бігли як персонажі з якогось дурного кліпу, поки не натрапили на стару теплицю. Скло було в деяких місцях побите, всередині пахло вологою землею, але це був єдиний шанс сховатись.

Емма

— Ти схожий на мокру курку, — захекано сказала я, коли ми нарешті ввалилися до теплиці.

Макс озирнувся і спробував скинути воду з чуба, що тепер обліплював йому лоба, як водорості.

— Це стиль! «Агро-Дощовий», — пафосно промовив він і вклонився. Вода полетіла з його голови прямо мені в обличчя.

— Ееее! — я засміялась і замахнулась на нього пачкою бур'янів. Він ухилився й сів просто на вологу купу глини.

— Ідеальне місце для романтики, — буркнув він, — обожнюю, коли шкарпетки кажуть: «чвак».

Я не могла зупинити сміх. Це був той сміх, коли з живота, коли сльози, коли щось таке щире, просте, ненагране. У цій теплиці ми більше не студентами з проєктом чи людьми з планами. Ми були просто ми. Мокрі. Хлопець і дівчина.

Макс

— Ти завжди так смієшся, коли нервуєш? — тихо спитав я, дивлячись, як вона притискає мокре волосся до обличчя.

— А ти завжди такий красивий, коли не намагаєшся бути крутим? — відповіла вона майже пошепки.

— Це що, комплімент? — я нахилив голову.

— Можливо. Але я скажу, що то був жарт, якщо ти почнеш зазнаватись.

Ми замовкли. Дощ за вікнами шумів, як саундтрек до нашої сцени. Романтичний. Чесний. Без фільтрів. Без сценарію. Тільки ми, цей момент, запах вологого листя і її погляд.

Я хотів сказати щось ще. Щось дурне і миле. Але раптом вона нахилилась до мене й поклала підборіддя на моє плече.

Емма

— Ненавиджу дощ, — прошепотіла я. — Але цей — не зовсім поганий.

— Я запишу це як перемогу.

— Не поспішай. Це лише... виняток.

— Ага. Як і теплиця. Як і ми?

Я посміхнулась. Напевно, він не бачив, бо я була надто близько. Але я відчула, як його рука обережно торкнулась моєї. Не різко. Не впевнено. А так... якось правильно.

— Тобі холодно? — спитав він.

— Зовсім трохи.

— Тоді, коли дощ закінчиться — біжимо додому, перевдягатись.

— І гарячий чай. І плед.

— І... ще трохи теплиць, — додав він з усмішкою.

Я посміхнулась ширше. Можливо, я й ненавиділа дощ. Але цей розділ літа хотілось запам’ятати.

Його рука залишалась у моїй. І хоча ми сиділи вже хвилин десять, а дощ поступово стишався, мені не хотілося нікуди йти.

Макс озирнувся, і наші погляди зустрілися. Це був один з тих поглядів, які щось змінюють. Без слів, без запитань — просто правда між двома людьми.

— Можна? — прошепотів він, ледь нахилившись.

Я кивнула.

Його губи торкнулися моїх ніжно, обережно, ніби він боявся порушити щось тендітне. Але в тій мить усе довкола зникло. Не було ні старої теплиці, ні мокрих кросівок, ні зім’ятих креслень з дослідження ґрунту. Був тільки він. І я. І цей поцілунок.

Макс

Її губи були м’які. І теплі. І такі справжні, що аж дихати стало важче. Я боявся зруйнувати момент, але вона відповіла на поцілунок — з такою ж ніжністю, з тим же довіриливим тремтінням, що й мої пальці на її щоці.

Ми сиділи так довго. Потім, коли дощ вщух, пішли мовчки, тримаючись за руки. У нас не було потреби щось говорити. Вона посміхалася. Я теж.