Розділ 23 Перший мозковий штурм

Емма

Моя ферма. Моє царство. Мої кури. І тепер ще й студентський проєкт.
Мері вже встигла прив’язати до старої груші табличку з написом «Прес-центр ферми», намалювавши на ній перо, як у газеті. Хоча, якщо чесно, грушу любить тільки наша коза — гризе її кору — і той кіт, що не живе з нами, але стабільно приходить ночувати, як гість без прописки.

Я провела поглядом по подвір’ю, де все кипіло й бурлило, наче вулик: хтось мив пластикові ящики, хтось тягнув шланг, а Стів чомусь спілкувався з куркою, ніби вона йому щось розповідала.
І от серед цього хаосу стояв Макс — з граблями в руках.

Його футболка мала вигляд, ніби він щойно пройшов три раунди в рингу з трактором. На обличчі пил, у волоссі солома, але очі — ті самі, з тим блиском, що з’являється, коли йому щось цікаво. А ще — коли він от-от вигадає якусь божевільну ідею, яка на диво… іноді навіть спрацьовує.

— Максе, — кажу, не стримуючи посмішки, — чому ти тримаєш граблі догори зубцями? Він повільно обернувся, наче в кіно. Обличчя серйозне, навіть поважне.

— Це стратегічно, —Якщо хтось почне сперечатись з моїм логістичним планом складування сіна, то… тррр! — він зробив дуельний рух граблями в повітрі, ніби справді відбиває атаку.

Я закотила очі.

— Добре, «Лицар», склади зброю і йди сюди. Нам треба розписати, хто за що відповідає. І ще... — я замислилась, крутячи в руках обгризаний олівець. — Треба спитати у моїх батьків, як робити все не так, як вони. Просто щоб уникнути помилок минулих поколінь.

— Емм, ми ж не хочемо провалу, правда? — підморгнув він і всівся поряд, обтрусивши з себе пилюку, яка одразу понеслась у повітрі, наче маленьке піщане торнадо.

Я засміялась. Неможливо бути серйозною, коли поруч Макс. Він із тих людей, що можуть одночасно забути, де їхні чоботи, і при цьому організувати доставку сіна або запропонувати зробити автоматичне сортування курячих яєць за QR-кодами.

Ми сіли під навісом — у тіні, що дарувала полегшення після пекучого сонця. Десь далі за сараєм гукала корова, коза намагалася залізти на драбину.

Макс дістав блокнот і ручку. Ручка, до речі, була прикрашена рожевим пір’ячком — класична «Емма» з моєї шухляди. Він спокійно розкрив зошит, наче нічого дивного в тому немає, і запитав:

— Отже, з чого почнемо, капітан?

Я посміхнулась. Моя ферма. Моє царство. Мої друзі. І, схоже, мій… логіст з граблями.

Макс

Зошит. Ручка. Список. Сила.

— Друзі, пропоную мислити стратегічно.

— У тебе знову план? — перепитала Мері, з тією своєю підозрілою бровою, яка завжди піднімається, коли вона ще не впевнена, чи сміятись, чи бігти.

— Так. Розподілимо обов’язки. Якщо хочемо вижити… тобто, виграти цей проєкт, — поправився я, — нам треба чітка структура. Не просто бігати за курами, а щоб у кожного був фронт робіт. І бажано, щоб кури теж це розуміли.

— Це навіть… логічно, — задумливо мовила Емма, з тією посмішкою, яку вона ховає, коли хоче похвалити, але боїться, що я розслаблюсь. 

(Не хвилюйся, Еммо. Я вже розслаблений.)

— Я можу бути координатором, — озвалась Мері, поки я починав писати. — Займатимусь просуванням, створю маркетинг-план, зроблю інсту для ферми — буде фірмовий стиль, хештеги, навіть логотип!

— Логотип у вигляді курки з мікрофоном? — буркнув Стів збоку.

— Не курки, а брендованої несучки, — з гордістю уточнила вона.

Я швидко нотував.

Мері – PR та координатор. Селфі з козою необов’язкові, але бажані.

— А я візьму бізнес-план, — додав Стів. — Перевірю, як оформити проєкт офіційно. Подивлюсь, як це подають конкуренти, зроблю аналіз ринку. Ну, і щоб усе було без проколів у цифрах.

Стів – Бізнес-мозок. Папки. Таблиці. Excel – його кохання.

Я гордо написав своє ім’я жирним шрифтом (ну, подумки жирним — ручка була звичайна):

— Я візьму логістику та інфраструктуру. Я знаю, де краще поставити компостер, як збудувати нову курятню з піддону і старого манекена, і як прокласти маршрут для возика так, щоб він не вбивав нас по дорозі.

— Але ж ти щойно забув, де залишив чоботи, — м’яко нагадала Емма.

— Це були тактичні маневри з дезорієнтації супротивника.

Емма засміялась, і я зрозумів, що виграв раунд.

— Тоді я — фінанси, — сказала вона. — Порахую, скільки нам потрібно на обладнання, який дохід можна отримати, зроблю калькуляцію витрат. І, ну… я ж місцева. Якщо ви не знаєте, як правильно доїти козу або чому курка не несе яйця в обід — я ваш гід.

— Емма – фермер-гід і бухгалтер. Людина, яка дійсно знає, що робити, і трохи лякає цим, — продиктував я вголос і отримав підколінний ляпас ручкою по руці.

Але, на щастя, ніхто не заперечив. Навпаки, команда ожила. Усі засміялись і почали обговорювати свої ролі, ніби ми реально щось велике запускаємо. І, чорт забери, ми реально запускаємо щось велике!