Розділ 22 Бізнес-план. Проєкт «Ферма»

Емма

— Ласкаво просимо до нашої літньої штаб-квартири! — урочисто оголосила я, потираючи руки, як генерал перед великою битвою. В голосі — бойовий дух, в очах — блиск натхнення, а на душі — трішечки метеликів. Бо сьогодні ми починаємо не просто роботу. Ми творимо щось по-справжньому особливе.

Я вела команду крізь зарості бузку, які щедро сипали пелюстки прямо нам на голови, немов благословляючи наш задум. Стежка, по якій ми йшли, була стара, вкрита м’яким мохом і дитячими спогадами. Здавалося, навіть земля тут пам’ятає, як я бігала босоніж, збираючи ромашки й уявляючи, що я — принцеса джунглів.

Але в самому кінці тієї стежки стояло справжнє диво — мій будиночок на дереві. Ні, не той, що «надихнувся дизайнами Pinterest» і виглядає так, ніби його зібрали троє архітекторів і сім маркетологів. А той, з простих дощок, з запахом сосни і лаку, з віконцем, крізь яке видно половину села, а іншу — уявляєш сам.

Батько побудував його, коли мені було дванадцять. На день народження. Тоді я вірила, що зможу жити в ньому ціле літо, пити компот з вишні з іграшкових чашок і влаштовувати наради з плюшевим ведмедем Філею, який завжди голосував "за" будь-яку мою ідею.

Тепер я знову тут. Але цього разу — не з іграшками. А з друзями. З командою.

— Ви тільки гляньте! — вигукнула Мері, зупинившись прямо перед деревом. Її очі світилися, як в дитини в магазині морозива. — Це реально? Це… кіно! Тут має бути музика, пташки, легкий вітерець і кадри в уповільненому русі!

— Я ж казала, вам сподобається в мене, — відповіла я, не стримуючи гордості. Бо це було більше, ніж просто місце. Це був символ. Наш старт.

Макс першим обережно доторкнувся до драбини. Перевірив стійкість, наче йому треба було дістатись на Місяць. Потім обернувся й, цілком серйозно, промовив:

— Якщо я не повернусь… скажіть світові, що це було варто спроби.

— Не драматизуй, — хихотнула Мері, — там вище, ніж в аудиторії 209, але нижче, ніж твоє его після вдалого жарту.

— Ага, дякую, тепер точно лізу, — буркнув Макс і зник у гілках.

За ним — Мері, потім Стів. Вони зникали один за одним, як персонажі казки, що заходять у чарівний світ.

Я залишилась на землі ще на мить. Підняла голову, вдихнула аромат дерева, бузку і свіжоскошеної трави. І відчула — це не просто початок нового проєкту. Це нова епоха. Це момент, якого не було в жодному плані, не прописано в жодному методичному посібнику.

Ми більше не просто студенти, що жартують про парні й непарні тижні. Ми — команда. Люди, які щось творять. З нуля. Разом.

Це літо змінить нас. Можливо, не помітно ззовні. Але всередині щось точно клацне. Бо такі дні не проходять просто так. Їх хочеться запам’ятати — як смак парного молока зранку, як перший сміх на кухні, як відчуття, що ти — на своєму місці.

— Ей, Еммо! — вигукнула згори Мері. — Ти йдеш? Чи ми тут уже без тебе штаб відкриваємо?

Я всміхнулася, взяла зошит і ручку, і, мов капітан корабля, що йде на штурм нових горизонтів, піднялася по драбині до вершини літа.

І от він — наш офіс із видом на дерева, ідейний центр, стратегічна фортеця, штаб-квартира мрій.

Робота починалась.

І я знала: ми створимо щось не просто класне. Ми створимо щось по-справжньому наше.

Макс

Коли я зайшов у той дерев’яний будиночок на дереві, відразу відчув щось дивне — не страх, не захоплення, навіть не ностальгію. Це було якесь змішане відчуття спокою та передчуття чогось великого. Хоч я й очікував побачити типову дитячу халабуду з кривими дошками, павутинням і скрипучою підлогою, натомість переді мною відкрилася зовсім інша картина. Всередині пахло деревом і сонцем. Простір був збережений і доглянутий. Навіть повітря ніби тримало в собі пам’ять про колишні мрії.

Сонячні промені пробивалися крізь невеликі віконця і падали на підлогу, залишаючи теплі сліди. У куточку Стів уже вмостився з блокнотом на колінах — серйозний, зосереджений, з тим особливим виразом обличчя, коли він ось-ось скаже щось блискуче. Мері повільно проходжувалась по периметру, проводячи пальцями по стінах, ніби зчитувала з них минулі історії. Вона оглядала все так уважно, як архітектор, що досліджує стару віллу перед реставрацією. А Емма… вона просто світилася. В її очах жевріла гордість і щось більше — щастя. Якесь щире, внутрішнє, тепле.

Я вдихнув на повні груди. Свіже повітря, запах соснових дощок, легкий пил — усе змішалося в один момент істини.

— Отже, народ, — звернувся я до всіх, намагаючись зробити голос трохи серйознішим, ніж зазвичай. — Хто вже думав над проєктом? Минув місяць літа — тобто мінус тридцять три відсотки нашого часу. Якщо ми хочемо когось здивувати — у нас залишилось лише два місяці, щоб перевернути цей світ.

— Чи хоча б ферму, — кинула Емма, усміхаючись грайливо.

— Так, — погодився я з усмішкою. — Перевернути ферму. Але красиво. Так, щоб потім про нас знімали серіали.

Мері замислилась, притиснула блокнот до грудей і злегка закусила губу. Вона подивилась у віконце — за ним палало яскраве липневе сонце, схоже на апельсинову кулю в небі.

— Я думала… — промовила вона повільно, ніби вголос зважувала ідею. — Може, створити мікроферму для містян. Типу «Фермер на вихідні». Вони приїжджають, годують курей, збирають овочі, роблять фото з коровою, сплять у сіні й їдуть додому щасливі й замурзані.