Розділ 21 Перша ніч у селі. Стів і Мері в режимі виживання.

Емма

Я прокинулася рано. Занадто рано для літніх канікул. Сонце ще тільки лізло через вікно, а в повітрі пахло свіжістю — отака, знаєш, коли трава ще в рясі, а десь у кущах вже сваряться горобці.

А ще в кухні пахло кавою. Бо я її варила. І стояла біля плити, слухаючи, як пар шипить із турки, а з-за дверей чулося щось схоже на:
— Мммм… кавваааа… спасииии…

Це була Мері. З зачіскою в стилі «буря в пустелі» та поглядом, наче вона особисто всю ніч билася з домовиком. В піжамі з єнотом.

— Як перша ніч у селі? — усміхнулася я, наливаючи їй каву в чашку з написом «Це кава. Не торкайся поки я її не вип’ю».

— Все чудово… — сонно, затягнуто, як пластинка на повільній швидкості, відповіла вона. — Я тільки не спала всю ніч.
—Що?
— Боялась… — Мері зробила ковток кави. — То щось тріщить за вікном, то цвіркуни співають концерт «Літо-опен-ейр», то хтось гупнув — я думала, то Стів впав із ліжка, але він хропів, як паровоз, тож навряд. Потім щось шкрябалось під вікном…
— То їжачок! — усміхнулась я. — Він живе під бузком.
— От як мило! — Мері закотила очі. — А я подумала, що це миша.

Я не стрималася і засміялась. Вона сіла за стіл, обхопила чашку обома руками, притулила лоба до паруючої поверхні і сказала:
— Я себе відчуваю не як турист, а як солдат, що вижив у джунглях.

— Може, ще поспиш? — запропонувала я, відкриваючи вікно. —Вранці тут тихо, ні душі.
— Якщо я зараз ляжу — засну аж до серпня. Ні, краще вже вночі.

Ми саме сміялися з її ночі в стилі «Неймовірні пригоди в селі», коли до кухні зайшла мама з мискою свіжої молодої картоплі, вареної в мундирі, посипаної кропом і шматочками вершкового масла. А ще поставила пляшку парного молока.

— Доброго ранку, дітки! Сніданок — на стіл!

— Ого, це що, шведський сільський стіл? — Макс зайшов услід, роззявивши рота. — Ви серйозно? Це краще, ніж в готелі, де ми з татом колись були — і це було чотири зірки!

— Ну так! — Стів сів поруч, підсунувши собі тарілку. — Ми в селі п’ятизірковому, ще й з вайфаєм!

— А ще з живою музикою цвіркунів і нічними квестами «знайди, що шкрябалось під вікном», — додала Мері, але вже сміялась разом з усіма.

— Добре, тоді раз у нас тут таке сільське СПА з парним — сказала я, сідаючи за стіл, — пропоную після сніданку починати думати над нашим проєктом.

— Починати думати... — протягнув Макс, дивлячись на тарілку, в якій парувала молода картопелька з кропом. — Ммм… Це звучить небезпечно. А що, як мій мозок не витримає навантаження до обіду!

Він взяв виделку, повільно — з надважливим виглядом — наколов картоплину й підняв її, ніби демонстрував усій кімнаті:

— Пропоную замість мозкового штурму — картопляний штурм. Ще одну порцію. Ну або три. — відповів Макс.

— А може й не одну… — підморгнув Стів, уже доїдаючи свою першу тарілку і явно прицілюючись до другої.

Мері засміялася так голосно, що аж трішки пролила каву. Вона все ще виглядала сонною, але щасливою — з зачіскою, яка просилася в інстаграм під хештегом #survivedthevillage, і очима, які світитися почали тільки тепер, з першими ковтками гарячої кави і першим справжнім сміхом за останні години.

— У вас, хлопці, інша філософія життя. Вам дай картоплі — і вже ви готові рятувати світ.

Ми розсміялися ще дужче. Навіть мама в кухні усміхнулася, згортаючи рушник на гачок.

Повітря в кухні було насичене ароматами літа — кріп, топлене масло, свіжий хліб, і ще щось невловиме… щось, що буває тільки в селі: спокій, тепло, простота. Те, що не запаковується в банки чи в коробки, не купується онлайн, і не доставляється кур’єром. Це треба прожити.

І в ту мить, поки ми сиділи за тим дерев’яним столом — розсипаючи жартами, як крихтами хліба, — я відчула, що це не просто день на фермі.

Це щось більше.

Це момент, який залишиться зі мною назавжди.

Простий. Смачний. Живий. І наш.

— Добре, — сказала я, обвівши поглядом усіх. — Тоді картопля — картоплею, а проєкт — за розкладом. Хвилин через тридцять збираємось у саду. Беремо зошити, ідеї й... антимоскітні спреї.

— А каву з собою можна? — пробурмотіла Мері, ще раз ковтнувши з кружки. — Я в цьому стані можу лише придумати логотип нашого проєкту у вигляді подушки...

— Подушка — це концепт! — вигукнув Макс. — Якщо ми робимо проєкт про село і ферму, подушка символізує сільський відпочинок. Можна буде навіть назвати це “Сон на природі: науковий підхід”.

— Макс, ти геній, але ще трішки картоплі — і ти впадеш у глибокий мозковий відпочинок, — засміялася я.

І поки вони сміялись, я встигла подумати, як же все-таки класно, що ми тут. Разом. І хай ніч була неспокійна, зате ранок — точно ідеальний.