Розділ 20 Приїзд Стіва та Мері на Ферму

Емма

Коли на повороті ґрунтової дороги загуркотів мотор і синє авто прорізало вечірню тишу, я вже стояла біля хвіртки — пальці стискали дерев’яну раму, а долоні інстинктивно витиралися об джинси, залишаючи на тканині пилюку й хвилювання. Серце билося так шалено, ніби я не просто чекала друзів, а щойно виграла місцеві змагання з тракторних перегонів. Це був той самий момент, до якого ми рахували дні. Нарешті. Вони приїхали.

— Стій, не біжи! — вигукнув Макс, раптово опинившись поряд і схопивши мене за рукав куртки. Його усмішка була знайома до болю, а в очах ховалась напівжартівлива тривога. — Це ж не марафон. Це просто зустріч друзів.

— Просто? — я зупинилась і здивовано озирнулася на нього, витираючи вже вологі долоні. — Уперше цим літом ми всі разом. І не десь, а на моїй фермі! Ти взагалі розумієш, що це означає?

— Добре, добре. — Макс підняв руки вгору, вдаючи капітуляцію. — Просто хотів нагадати, що після минулого твого «несподіваного» нападу з обіймами, в мене на руці ще не загоїлась та епічна мозоляка.

— О, тоді готуйся, зараз буде друга! — вигукнула я з диявольською радістю і, не чекаючи відповіді, рвонула вперед, підкидаючи куряву з-під кросівок.

Машина вже зупинилася біля старої вишні. Перша з неї вийшла знайома постать — високий хлопець з вічно розпатланим волоссям, ніби щойно випав з джунглів і навіть не подумав навести лад. Рюкзак через одне плече звисав недбало, а в зубах — соломинка, звісно ж, фейкова, бо він же міський, але хоче виглядати «в темі».

— Стів… — прошепотіла я, впізнаючи його з першого погляду. Навіть його звичка кліпати від сонця була незмінною.

За ним одразу з’явилася Мері — її капелюх з широкими полями виглядав так, ніби щойно вийшов з глянцю. «Життя на фермі — це красиво», — промайнуло в думках. — «Поки не побачиш курей о сьомій ранку».

— ЕММО! — вигукнула Мері, розкинувши руки й кинувшись до мене, мов торпеда радості. Ми зіштовхнулися в емоційних обіймах — вона пахла міським шампунем і свободою. Сміялися, крутилися, кричали ще щось нерозбірливе, але щире.

Потім був Стів — несподівано теплий у своїх обіймах, і все ще з тією ж іронічною усмішкою.

Потім Макс приєднався. Потім знову я. Потім знову Мері. Було відчуття, ніби ми всі — діти з інтернату, яких на літні канікули нарешті відпустили додому. Веселий хаос, сміх, запорошене повітря, запах сіна, знайомі голоси, й безмежне щастя від того, що цей момент — реальний.

Макс

Я стояв трохи осторонь, прихилившись до старого дерев’яного стовпа огорожі, і спостерігав за цією сценою, намагаючись не розчулитися. Було в цьому щось майже нереальне — наші обійми, сміх, пилюка, що клубочилася в повітрі, як у кіно про дитинство. Насправді було дуже круто — не просто бачити всіх знову разом, а бачити їх тут, на фермі, посеред природи, де навіть час, здається, тече повільніше. І ще крутіше — що все це на території, де інтернет ловить лише в одному-єдиному місці: під кущем біля курника.

Я засунув руки в кишені й злегка посміхнувся, дивлячись, як Емма, Мері й Стів закручуються в нескінченних обіймах. Було щось заспокійливе в тому, як сонце підходило до горизонту, забарвлюючи небо у всі відтінки апельсинової цедри та пелюсток маку. Мене ніби огорнула м’яка тиша цього місця — дзижчання комах, далекий крик півня, і легке, майже нечутне «мууу» десь за хлівом.

Було відчуття, що літо щойно офіційно почалося — з цього моменту, цієї хвилини, з нашого повернення в простір, де не потрібно поспішати, де можна бути собою і сміятись до сліз, не думаючи про завтра.

Емма

Я повела їх до кімнати для гостей — колишню бабусину спальню, яку ми з мамою трохи оновили за останній місяць. Стіни лишилися в тих самих теплих жовтуватих тонах, але ми замінили старі вицвілі штори на легкі, з квітковим орнаментом, додали книжкову полицю, що ледве трималася під вагою енциклопедій, і поставили у кутку вазон з фікусом. Щоправда, фікус пережив не всі випробування — наш кіт влаштував йому персональний землетрус. Тепер у вазоні самотньо стирчала паличка, яку я наївно поливала «для профілактики».

— Ух ти, — Мері підійшла до вікна, розсунула штори і зависла. — Це справжній вид на поле? Це не заставка з комп’ютера?

— Абсолютно реальний. З бонусним ефектом у вигляді співу цвіркунів уночі. Будьте готові.

Стів підійшов ближче до книжкової полиці, пробігся пальцями по корінцях.

— «Життя і робота на фермі», «Таємниці закваски», «Вирощуємо свиней з любов’ю»... Ти серйозно це читаєш?

— Може, я готуюсь до агро-реаліті-шоу. А може, це просто спадок бабусі. Хоча «свиней з любов’ю» я лишила для гостей. Ти, до речі, підходиш.

Після короткої оглядової екскурсії, я повела їх на знайомство з батьками. Тато вже був у дворі — лагодив щось біля трактора, але, побачивши нас, витер руки об ганчірку, насупив брови й зробив вигляд, ніби приймає серйозний іспит.

— О, от і наш міський десант, — пробурмотів він, дивлячись на Стіва поверх окулярів.

— Добрий день, пане... фермере, — почав Стів, але швидко знітився. — Ем... Я, якщо що, не боюсь кіз. Ну, принаймні... не всіх.

— Молодець, — сухо кивнув тато, а потім, не витримавши, засміявся.