Розділ 19 Ніч на сіновалі

Макс

Я вже лежав у ліжку, коли почув, як тихенько рипнули двері. Це була вона — Емма, у спортивках і з розкуйовдженим волоссям. Її очі блищали — не від сну, а від ідеї.

— Таке зоряне небо сьогодні… — прошепотіла вона. — Хочеш подивитись?

Я навіть не думав. Просто встав і взяв ковдру. Інтуїція підказувала: це буде ніч, яку я не забуду.

Сіновал був прохолодним, але затишним. Ми вляглися поруч, загорнувшись у ковдру. Над нами розсипалися зорі, одна яскравіша за іншу. Ми знайшли Велику Ведмедицю, потім Малу, а тоді почали вигадувати власні сузір’я.

— Оце буде «Пес у кросівках», — сказала Емма і показала пальцем на три зорі, що утворювали щось схоже на лапи.

— А це — «Космічний пончик». Бачиш? Така собі галактика для солодкоїжок, — додав я, і ми розсміялися.

Вітер шелестів сухим сіном, час від часу чути було цвіркуна. Усе здавалося далеким, сповільненим, мов саме життя на мить вирішило пригальмувати, аби дати нам цей спокій.

— Ти коли-небудь боявся темряви? — несподівано спитала вона.

— Колись. Але зараз — ні. Бо поруч ти, — відповів я, і вона лише усміхнулась, не кажучи ні слова.

Ми лежали так, поки небо не почало світлішати. Зорі поступово танули, ніби поступаючись місцем чомусь новому. І я раптом зрозумів: ніч, що мала стати просто порушенням режиму сну, стала початком чогось більшого.

І поки сонце повільно вставало над обрієм, я тримав її за руку і вже точно знав: я не забуду цю ніч ніколи.

Емма

— Он те схоже на пончика, — засміялась я, — або це я просто хочу їсти.

Макс усміхнувся, але я помітила, як він поглядає на мене, мовби вперше. Його очі вже не сміялися — в них з’явилася якась тиха глибина, щось серйозне, майже святе. Мені стало трохи холодно, хоч я й намагалася не показувати цього. Він мовчки зняв свою кофту і вкрив мене. Її тепло, змішане з його парфумами, обволікло мене, як спогади з іншого життя. Мені стало безпечно. Затишно. Наче я нарешті прийшла додому, хоч нікуди й не йшла.

— Ти схожа на міні-єдинорога в цьому светрі, — прошепотів Макс, нахилившись ближче.

— Тоді ти — мій лицар із відра для корови, — відповіла я, намагаючись зберегти легкість, але голос трохи тремтів — від холоду, чи, може, від того, що наближалося.

Ми обоє ледь не вдавилися від сміху. Його голова впала на моє плече, моя — на його груди. Сміх затих, але залишив по собі щось тепле й м’яке. Потім настав момент. Той, коли світ зупиняється. Наче хтось натиснув на паузу. Ми дивилися один одному в очі — довше, ніж просто погляд. Більше, ніж просто цікавість. Між нами зависла тиша, що не гнітила, а ніби говорила: «Нарешті».

Ми поцілувалися. Спочатку несміливо — мовби досліджували територію, до якої давно прагнули, але боялися увійти. Потім — як ті, хто більше не хоче нічого стримувати. Поцілунок став глибшим, повільним і впевненим. У ньому було все: літо, зорі, стиглість вечора, відлуння жартів і натяк на те, що це більше, ніж просто пристрасть.

Я не пам’ятаю, як зникли наші жарти, ковдра, час. Залишилися тільки зорі, запах сіна і він — мій Макс. Його дотик був уважний, майже благоговійний. Він не поспішав. Його пальці торкалися мене, мов пелюсток, мов не хотіли злякати. І я відчувала — він тут, повністю, не тілом лише, а й серцем, і поглядом, і диханням.

— Я… готова, — прошепотіла я йому на вухо.

Спочатку він нічого не відповів. Просто дивився на мене, ніби не вірив. Наче це було щось більше, ніж він чекав. А потім — зрозумів. Не словами, не жестами. Просто… діями. Він поцілував мене в чоло, повільно, з вдячністю. Його рука легенько ковзнула по моєму боці, його погляд не ховався — він залишався зі мною, у мені. Усе, що сталося потім, було не лише близькістю тіл — це було мовчазне «я тут», «я з тобою», «я обираю тебе».

І коли ми залишилися в обіймах, мов у коконі зі спільного тепла, я зрозуміла: ніч на сіновалі — не випадковість. Це була наша точка відліку. Наше перше справжнє «ми».

Макс

Це була ніч без зайвих слів. Ми не клялися у вічному коханні. Не будували планів на майбутнє, не розписували сценаріїв, у яких ми — старенькі, на гойдалці, під тим самим небом. Ми просто були. По-справжньому. Без масок, без страху, без «а що якщо?». Лише ми, зорі й світлячки.

Їх було багато — маленькі пульсуючі вогники, що плавно кружляли у повітрі, ніби саме небо вирішило спустити свої ліхтарики ближче до нас. Вони миготіли навколо, мов святкували нашу близькість, мов вітали щось нове, що щойно зародилося — щось тихе, ніжне, але сильне.

Я лежав, притискаючи її до себе. Її дихання було рівним, спокійним, теплим — як хвиля, що набігає на берег і відступає, не забираючи нічого зайвого. Вона тримала мою руку, ніби боялася відпустити, але не тому, що могла загубити — а тому, що нарешті знайшла.

Усе навколо стало фоном. Сіно, що кололо шкіру, вже не здавалося грубим. Вітер, що колихав двері сіновалу, звучав як пісня. І навіть ніч — глибока, чорна, оксамитова — була більше схожа на обійми, ніж на темряву.