Розділ 18 «Сир, вино і ми»

Емма

— Тримай це, тільки обережно. Там свіже молоко, — сказала я, передаючи Максу ще паруюче, важке відро з широким металевим обідком.

Він узяв його обома руками, ніби я щойно вручила йому немовля, і скосив очі вниз, спостерігаючи, як тепла пара повільно підіймається в повітря.

— Свіже — це як «щойно з-під корови», чи «воно ще не знає, що стане сиром»? — буркнув він, наче знехотя, але я помітила: йому цікаво. Просто Макс ніколи не скаже це вголос.

Я не втрималась і розсміялась. У повітрі запахло молоком, деревом і трохи чимось вічним — наче тут нічого не змінювалося десятиліттями. Мама, що саме накривала марлею великі круглі форми, глянула на нас з-під косинки і тільки похитала головою.

— Він смішний, — прокоментувала вона, не зупиняючись у роботі.

— Знаю. Терплю, — з усмішкою відповіла я, кидаючи швидкий погляд на Макса.

Він стояв посеред нашої сироварні, трохи зніяковілий, трохи зачарований. Навколо нього — дерев’яні бочки, де дозрівав сир, полиці з покритими пліснявою головками, старі ковані форми і важкі преси. Тут було прохолодно і сиро, але по-домашньому затишно, як у добрій книзі, яку давно забули відкрити.

— У вас тут... науковий центр сиру, — нарешті мовив він, обертаючись навколо.

— Просто сироварня, — сказала я, злегка здивована його інтонацією.

— Та ні, Еммо. Це — фабрика щастя. Маленький сирний Всесвіт. І я навіть не знав, що в тебе є така... секретна суперсила, — він подивився на мене з тією самою посмішкою, що колись змусила мене пригостити його гарбузовим пирогом.

Я знизала плечима, роблячи вигляд, що мені байдуже, хоча всередині щось затепліло.

— Ну, просто я тобі це не показувала, коли ти вперше приїхав у село. Тоді ти був дуже голодний, а потім... якось забула.

— Забула? — перепитав він з перебільшеним обуренням. — Забула, що у тебе тут сирний Ватикан? Камон, Еммо, це як мати супергеройський костюм і тримати його в шафі, поки світ потребує спасіння через нестачу бринзи!

Я розсміялась знову. І навіть мама усміхнулась — тихо, краєм вуст.

Макс

Я чесно не знав, що мене вразило більше: той факт, що Емма без жодного пафосу помішує молоко в 80-літровому чані дерев’яною лопатою — впевненою, точною, вивіреною, — чи те, як невимушено й природно вона в цьому всьому виглядає. Без макіяжу, в старій футболці, з волоссям, зібраним у неакуратний пучок — і при цьому така... сильна. Така жива.

Вона була тут іншою. Не тією міською дівчиною, яку я зустрів колись у кав’ярні — з короткими саркастичними фразами, вічним телефоном у руці й вмінням іронізувати з усього. Тут, у сироварні, вона виглядала наче вдома. Як хтось, хто знає своє місце у світі. І це місце мало запах теплого молока, вогкості дерев’яних стін і стиглого сиру.

Я навіть нічого не сказав — просто дивився, затамувавши подих. А потім вона витерла руки об рушник, що висів на гвіздку, і кивнула в бік саду.

— Ходімо, покажу ще дещо, — сказала вона, вже рушаючи вперед, навіть не озираючись, чи я йду за нею.

— Сподіваюсь, це не курячий завод, — озвався я, щоб зняти напругу. — Я вже морально не готовий бачити ще одну форму домашнього виробництва.

Емма тільки загадково всміхнулась. Та усмішка була десь між «ти ще нічого не бачив» і «ти мені подобаєшся, коли жартуєш не дуже вдало». Ми підійшли до старих дверей у цегляній стіні, що ховалась за квітучим жасмином. Вона взялася за ковану ручку і штовхнула двері. Вони скрипнули, ніби прокидались після довгої сплячки.

— Винний погріб, — сказала вона буденно, майже не зупинившись.

— В тебе є винний погріб? — перепитав я, дивлячись у темряву, що відкрилась переді мною. Усередині пахло холодом, каменем і минулим.

— Ну, дід колись робив вино. Потім мама продовжила. А я... трохи балувалась. Не смійся, якщо щось буде занадто кисле.

— Еммо... — я не втримався від посмішки. — Ти — скарб. Я думав, у тебе є лише їдкий гумор. А ти, виявляється, ще й винороб?

Вона зникла в темряві й озвалась звідти:

— У мене є вино, яке на смак, як... слива, що заплакала.

Я завис на секунду. Така фраза могла б бути з пісні. Або з поеми. Або з тих старих листів, які зберігають у коробках разом із пожовклими фотографіями.

— Це найкраща рецензія на вино, яку я коли-небудь чув, — щиро відповів я, спускаючись за нею сходами. — І, здається, я тільки починаю тебе відкривати.

Емма

Погріб був прохолодним, навіть освіжаючим після задушливої спеки надворі. Повітря мало особливий запах — суміш стиглого винограду, вологого дерева і трохи пилу, який ніхто не наважувався прибирати, бо він, здавалося, тримав стіни разом. Під ногами рипіли старі дошки, і ледь чутно капала вода з труби в кутку — ніби цей простір дихав сам по собі.

Макс ішов повільно, майже урочисто. Торкався долонею обвуглених від часу бочок, водив пальцями по пляшках, вкритих пилом, що стояли в ряд, як мовчазні охоронці часу. Він усе розглядав уважно, ніби щойно знайшов портал в інший світ. Мій світ.