Розділ 16 Спільне випробування

Макс

Звук був такий, ніби старий трактор раптом вирішив, що настав час самознищитися. Металевий скрегіт вдарив по вухах, потім — глухе клацання, ще одне, тривожніше, і… тиша. Не просто відсутність звуку — а та сама гнітюча, давляча тиша, яка з’являється перед катастрофою або після вибуху. Тиша, в якій навіть пташки, здається, вирішили зробити вигляд, що їх тут ніколи не було.

Я повільно повернув голову до Емми, яка сиділа за кермом. Очі в неї стали круглими, як фаршировані оливки, руки тримали кермо так міцно, ніби воно мало її врятувати від цього світу.

— Ти… глушила його? — спитав я, намагаючись не вибухнути сміхом, бо ще трохи — і сміх перейде в істерику.

— Я просто хотіла навчитися рушати з другої передачі… — бурмотіла вона, не дивлячись на мене, і вже почала червоніти. — В інтернеті казали, що так можна. Що це, типу, лайфхак.

— Ага, — я кивнув, намагаючись виглядати серйозно, хоч кутики рота вже здригались. — В інтернеті ще й казали, що корови медитують під Моцарта. Але ми ж не ставимо їм симфонії по Bluetooth, правда?

Вона закотила очі, але в кутиках її губ з’явилась зрадницька посмішка — така, яку неможливо приховати, коли одночасно і страшно, і смішно, і трохи соромно. А ще — коли знаєш, що зробила дурницю, але вже нічого не зміниш.

Ми мовчали кілька секунд, слухаючи цю нав’язливу тишу, яка з кожною хвилиною ставала все важчою. Трактор не заводився. Навіть не кашлянув. Навіть не натякнув на те, що коли-небудь знову оживе. Він стояв, ніби в глибокій депресії, образившись на світ.

А десь зовсім недалеко, за посадкою, батько Емми скидав сіно з причепа. І якщо він дізнається, що його дочка не просто заглушила трактор, а й, імовірно, спалила коробку передач... ну, тоді мені, чесно кажучи, залишиться тільки дістати чистий аркуш, написати передсмертну записку й приготуватись до сільського суду з одним суддею, який дуже любить техніку і зовсім не любить зятів-початківців.

Емма

Я знала, що він не буде кричати. Макс ніколи не кричить. Навіть коли сердиться — він мовчить. Точніше, стискає щелепу, трохи прикриває очі, мов ковтає щось гірке, і намагається дихати рівно. Саме так він виглядав зараз. І хоча жодного слова докору не прозвучало, я чула його мовчання голосніше за будь-який крик. Він стримувався — не через страх чи безсилля, а тому що не хотів мене ранити. Йому було шкода трактора. І мене. І, мабуть, свого майбутнього — бо татів погляд міг лякати навіть вовків, і Макс це знав.

Я відчула, як серце почало стукати швидше. Не тому, що щось зламалося, а тому що мені знову довелося грати у свою улюблену роль: робити вигляд, що все нормально, поки насправді все не стало повною катастрофою. Це мій рятівний механізм. Не панікувати. Не плакати. Просто триматись, поки не стане зовсім-зовсім погано.

Я ковтнула повітря і сказала максимально мирно, тихо, навіть, здається, з тінню посмішки:

— Може… я подам тобі ключі?

Макс зітхнув. Але не просто зітхнув — це був той зітх, у якому могло б поміститися все світове розчарування. Наче він тільки що проковтнув цілий клуб диму — густого, важкого, дратівливого — але не сказав ані слова. Потім кивнув і пірнув під капот із виглядом механіка, який щойно дізнався, що його пацієнт — у комі.

— Добре. Тільки, будь ласка, не переплутай гайковий ключ з викруткою, як минулого разу.

— Гей! — я скривилася. — Це було лише один раз. І я тоді засмагала. У мене, взагалі-то, очі блищали — я не все добре бачила.

— Та ні, все норм, — буркнув він, не зупиняючи рук. — Просто не хочу, щоб трактор від цього ще більше «засмаг».

Я засміялася — щиро, голосно, хоч і трохи нервово. Смуток і тривога все ще десь крутилися всередині, але Макс — він завжди вмів мене розсмішити, навіть коли ситуація виглядала безнадійною.

Я подала йому ключ. І — о диво! — цього разу правильно. Він не озирнувся, просто взяв його з моїх пальців — ніби довіряв, ніби знав, що я не схиблю. І я цього не зробила. Я присіла поруч, підібгавши ноги, і вперше за довгий час просто дивилась, як він працює. Його руки були сильні, але акуратні, кожен рух точний, обережний. Він не просто крутив гайки — він розмовляв із трактором. Наче той був не купою металу, а жива істота. Може, трохи вперта, трохи ображена, але здатна на співпрацю, якщо з нею поговорити лагідно.

— Ну, крихітко, не капризуй… — пробурмотів він, нахиляючись глибше. — Я знаю, ти з характером. Але ми з тобою вже проходили гірше, правда ж? Пам’ятаєш, коли тобі заклинило щеплення, і ми стояли серед поля до ночі? Я тебе тоді витягнув. І зараз витягну. Не підведи.

Я дивилась на нього і відчувала, як в мені щось м'яко перевертається. Не романтично, ні — скоріше глибоко, спокійно. Це було більше, ніж просто симпатія. Це було… тепло. Надійність. Впевненість у тому, що навіть коли все розвалиться, він не відвернеться. Не піде. Просто візьме ключ і буде рятувати, поки не полагодить.

Макс

— Еммо, гайковий на сімнадцять! — вигукую, не відриваючи погляду від нутрощів цього гордого старого агрегата.

І вона — без вагань, без паніки, без питань — подає його. Рухом таким точним, що на мить я уявив себе не в пилюці під трактором, а в стерильній операційній. Вона, як вправна медсестра, яка знає, коли саме і що потрібно. Аж приємно. Хочеться сказати «дякую», але я тримаю пафос при собі — бо руки в мастилі, бо момент, бо вона вже поруч на корточках, уважна, як ніколи.