Розділ 15 День з бабусею

Емма

Я повільно відкрила очі. Сонце пробивалося крізь фіранки, і кімната світилася золотавим світлом. Було тихо, затишно, майже казково. І я майже забула, де я.

— Проснулася, ластівко? — пролунав голос, такий рідний і спокійний, що в грудях щось мимоволі здригнулося.

Я підвела голову. Бабуся стояла біля столу, у світлому фартушку з мереживом, який я пам’ятала ще з дитинства. Її сиве волосся було зібране у вузол, а на руках — тісто. Вона місила його з такою ніжністю, ніби це була частинка чогось живого, теплого, наче маленьке диво, яке от-от народиться.

— Сьогодні у нас день господині! — радісно повідомила вона.

Я ледь не проковтнула язика від несподіванки.

— Який ще день господині? Я ж ледь чайник можу увімкнути, не те що пиріжки пекти!

Бабуся лише усміхнулася і підморгнула:

— Нічого, ластівко. Руки пам’ятають краще, ніж голова. А серце — краще за все. От побачиш: трохи борошна, трохи душі — і буде смачно. Навчишся. А я — поруч.

І в той момент я відчула: мабуть, це і є любов. Тиха, пахуча ваніллю, з борошном на пальцях і з поглядом, в якому цілий світ.

Макс

Я прокинувся рано — занадто рано, як для вихідного. Сонце ще тільки починало освітлювати край неба, і було незвично тихо. Замість того, щоб знову залізти під ковдру, я чомусь натягнув кросівки і вирішив пробігтися. Біля лісу, неподалік, була стежка, якою я колись давно вже ходив з батьком Емми — свіже повітря, спів птахів, запах дерев... Як сильно мені цього не вистачало.

Біглося важко — форма вже не та, як колись, — але приємно. Голова очистилася, думки розплутались, а серце билося так, ніби раділо.

Коли я зайшов на знайоме подвір’я, з дверей тягнувся запах випічки. Такий, що навіть після пробіжки хотілося негайно сісти і з’їсти щось гаряче, щойно з духовки. Я несміливо постукав і прочинив двері.

— А хто це до нас такий спортивний? — пролунав веселий голос.

На порозі стояла літня жінка в фартушку, з руками в борошні й теплою усмішкою на обличчі.

— Я… е-е, Макс. Я… хлопець Емми. — Я закашлявся, раптом зрозумівши, як нерозумно виглядаю: весь у пилюці, у спортивках, із розкуйовдженим волоссям.

— А-а-а, так це ти і є той Макс! Заходь, не соромся!  Я — бабуся Емми. А твоя дівчина щойно ліпила пиріжки, мов справжній шеф-кухар.

З кухні виглянула Емма — з борошном на щоках, на носі й навіть на бровах. Волосся зібране в недбалий пучок, жодного сліду макіяжу, але з таким світлом в очах, якого я ще не бачив. Вона засміялася, побачивши мій подив.

— Не очікував побачити мене в такому вигляді, еге ж? — глянула на себе і пирхнула. — Може, я й не супермодель зараз, зате пиріжки — наші з бабусею!

— Пиріжки — це не математика, — підморгнула бабуся. — Тут не формули, тут — любов.

І я подумав, що, здається, вкотре по-справжньому побачив Емму. Без прикрас, без образів. Просто — таку, як є. І це було неймовірно.

Емма

Коли ми нарешті поставили все в духовку, я сіла поруч з бабусею на диван, витираючи руки об рушничок. Макс зручно вмостився поруч, і ми троє виглядали, як ідеальна рекламна сім’я з каталогу: двоє молодих і одна бабуся, яка знає все на світі.

— Бабусю, а у тебе було перше кохання? Ну... до дідуся? — запитала я. Макс ледве не подавився чаєм. Я штовхнула його в бік.

— Було, — зітхнула вона. — Гарний хлопець, рудий. Співав під балконом. Але він поїхав у Канаду. І я не поїхала.

— Чому? — запитала я, хоча відповідь вже ніби знала.

— Бо з'явився твій дід. Він не співав під балконом. Він просто приніс мені черешні і сказав: «Моя мама каже, ти красива. Я думаю — ще й смішна.» Я засміялася — і з того все почалося.

Вона подивилася у вікно, і в її погляді було щось далеке, але дуже світле.

— І не шкодую. Він подарував мені просте життя. Без драми. Але з любов’ю. Я мала дітей, мала сміх на кухні, мала ночі під ковдрою, коли немає нічого, крім подиху поруч. Це теж романтика, знаєш.

Макс

Я дивився на неї і на Емму. І відчував щось схоже на... спокій. Мене вперше не дратувала тиша. Вперше не хотілося перевірити телефон.

Хотілося просто сидіти — отак. З чашкою гарячого чаю в руках, з бабусиними пиріжками на тарілці, з цими двома жінками, такими різними, але такими близькими одна одній.

— Макс, а ти вмієш щось пекти? — раптом запитала Емма, поглядаючи на мене з легкою усмішкою. У неї ще досі була борошниста смужка на носі, і виглядала вона... ну, просто прекрасно.

— Ага. Яєчню на тості. В мікрохвильовці. — Я вдав, ніби це було досягнення, і зобразив пафосне обличчя.

— Романтично, — розсміялася бабуся. У неї був такий сміх, від якого хотілося жити. — Але головне — з любов’ю!

Ми всі засміялися, і цей сміх заповнив кухню, наче ще одне джерело тепла. Потім ми почали куштувати пиріжки — вони вийшли трохи кривуваті, деякі з одного боку були підгорілі, а кілька розвалювались просто в руках. Але нам було байдуже. Ми їли їх, наче це найкраща страва, яку ми будь-коли пробували. Можливо, так і було. Бо справа була не в тісті і не в начинці.