Розділ 13 Зіткнення з Реальністю

Емма

Я завжди уявляла собі літо в селі як суцільний релакс і пасторальну ідилію. Ну, знаєш, таку картинку: ранкове сонце, роса на траві, ти лежиш собі на пледі під деревом, слухаєш спів пташок, їси солодку полуницю просто з грядки й раз по раз фотографуєш себе в солом’яному капелюшку серед золотистих колосків для Інстаграму. Ну, максимум — поливаєш квіти, бо мама просила, а заодно ловиш гарне світло для сторіс.

Але, як виявилося, мої романтичні фантазії мали дуже мало спільного з реальністю. Реальність влетіла в мої рожеві мрії на повній швидкості, без гальм, із боку здоровенного, ревучого комбайна. Із пилом, гаром і запахом гарячого заліза.

— Ем, одягай кросівки. Підемо покосити траву, — сказав Макс, з’явившись у дверях, немов герой сільськогосподарського бойовика. Його обличчя світилося такою гордістю, ніби він щойно виграв лотерею чи принаймні знайшов злиток золота на городі.

— Косити? Траву? — перепитала я, моргаючи, наче комп'ютер завис на помилці. — Ти жартуєш, правда? Що, газонокосарка зламалась?

Макс нічого не відповів, лише хитро усміхнувся. І виніс мені... косу. Так, не модну фітнес-версію для йоги чи якусь бутафорську штуку з декорацій. А справжню — з блискучим металевим лезом і довгим дерев’яним держаком. Косу, яка важча, ніж усі мої проблеми з алгебри у дев’ятому класі разом узяті.

Я подивилась на неї, на нього, потім знову на неї — і в голові запрацювали всі сигнали тривоги. Бо щось мені підказувало, що це літо буде зовсім не таким, як у Pinterest.

Макс

Вона стояла посеред двору, тримаючи ту косу так, ніби я щойно вручив їй не сільськогосподарський інструмент, а бойову базуку. Вигляд у неї був такий, що хтось із міських точно зробив би з цього мем.

— Ти певен, що з цим узагалі можна працювати? — недовірливо спитала вона, обережно обмацуючи держак. — Може, до неї є якась інструкція? QR-код, YouTube-урок, щось таке?

Я не витримав — розреготався просто в голос. Ну це було дійсно комічно. Вона в своїх мінішортах, із рожевим гель-лаком на нігтях, у білосніжних кросівках, які, схоже, ніколи не бачили ні пилу, ні бруду, і ця коса в руках — важка, стара, з тьмяним лезом, але ще цілком робоча. Картинка була така контрастна, що хоч зараз на обкладинку якогось журналу з підписом «Місто зустрічає село».

— Не переживай, Ем, — нарешті сказав я, намагаючись не сміятися надто явно. — Це ж не айфон. Тут пальцем не свайпнеш, але нічого складного. Впораєшся.

Вона зиркнула на мене з тим своїм знаменитим «і-це-ти-називаєш-жартом» поглядом.

— Дуже дотепно. Прямо стендап-комік. Ти ж, мабуть, із косою народився, га?

Я усміхнувся, злегка знизав плечима. Ну так, вона ще та штучка — язик гострий, як сама коса.

— Та ні, — відповів я, трохи притишивши голос, ніби згадав щось тепле. — Але з трьох років уже тримав її в руках краще, ніж ти зараз. Мені дід ще тоді показав, як правильно. Ще на старому лузі, за городом. Там трава в пояс росла.

Вона кивнула, мовби серйозно замислилась. А потім знову подивилась на інструмент, зітхнула і — о, диво — зробила перший крок до того, щоб навчитися. І знаєш, я раптом зрозумів: може, вона не така вже й тендітна, як здається. Просто їй треба трохи часу — і трохи мене поруч.

Емма

Його усмішка була настільки самовпевнена, що в мені боролися два бажання: або піддатися тій чарівній ямочці на щоці й поцілувати його просто тут, під сонцем, або — вдарити чимось важким по голові. І коса, яку я досі тримала в руках, здавалася підозріло доречною для обох варіантів.

— Гаразд, — зітхнула я, роблячи вигляд, що мені абсолютно не страшно. — Давай, покажи, як це робиться, фермере.

Він підійшов ближче, і я вловила слабкий запах сіна та м’якого поту — не різкий, а той, який асоціюється з роботою на свіжому повітрі. Мене чомусь це заспокоїло. Макс узяв мої руки і легенько, але впевнено скоригував положення.

— Ліву руку — ось сюди, на держак ближче до кінця. Праву — трохи вище. Так. Тепер не поспішай. І пам’ятай: не коса має водити тобою, а ти маєш вести її. Рух плавний, із плеча, ніби хвилею. Зрозуміла?

— Ага, хвилею, — пробурмотіла я, відчуваючи, як нервово тремтить коліно. — Легко сказати, коли ти не стоїш на межі самознищення.

Я глибоко вдихнула, зібрала всю свою рішучість у кулак — і махнула. Ну, як махнула… радше зробила щось схоже на незграбний жест, після якого коса мало не вирвалась із рук і не пішла по дузі прямо до моєї ноги. Якщо б я стояла трохи ближче до леза — все могло закінчитись катастрофою, травмою або принаймні добрячим шрамом на все життя.

Макс розреготався так гучно, що навіть сусідські кури, здається, здивовано замовкли.

— Може, спробуєш ще раз, але цього разу — бажано без спроб самознищення? — сказав він крізь сміх, витираючи сльозу з ока.

Я відчула, як щоки почали горіти. Не від сорому навіть, а від злості — на себе, на косу, на його сміх, і, чомусь, на ті довгі вії, якими він кліпав, коли сміявся.

— Ще раз — ідеально, — відповіла я з викликом у голосі, стискаючи держак так, ніби це була зброя в битві за гідність. Бо що вже казати — або я навчуся косити, або він замовкне. І, чесно кажучи, обидва варіанти мене влаштовували.