Розділ 12 Ярмарковий день

Емма

Я прокинулася не від дзвінкого будильника, як це буває у фільмах чи рекламах, а від справжнього, потужного мукання корови за вікном. Цей звук був такий гучний і переконливий, що я на мить подумала: вона справді кличе мене по імені. Ніби та корова з сусідньої ферми, стоячи біля огорожі, намагалася донести до мене важливу звістку:

«Прокидайся, міс Еммо! Вставай, бо сьогодні — великий день!»

І вона була права. Сьогодні — головна подія літа, наш знаменитий сільський ярмарок. Це не просто гулянка — це цілий світ у мініатюрі. Все село перетворюється на карнавал зі смаком свіжої випічки, ароматом гарячої кукурудзи та дзвоном дитячого сміху. Гойдалки скриплять від захоплення, столи гнуться під вагою пирогів, печеного м’яса й банок із домашнім варенням. Місцевий оркестр грає все — від народних мелодій до каверів на рок-балади, а змагання викликають стільки пристрастей, ніби ми не на галявині біля річки, а на справжній олімпіаді. Щоправда, з більше сметани і менше стероїдів.

Я швидко встала, бо серце билося як барабан — у ритмі очікування й нервів. Вдягнула свою улюблену сорочку в квіточку, ту саму, що завжди приносить мені трохи вдачі, заплела довгу косу й глянула у дзеркало. Звісно, в очах трохи паніки, але й блиск рішучості був там теж. Я майже не згоріла від хвилювання, бо цього року я вперше вирішила взяти участь у головному кулінарному конкурсі — змаганні пирогів.

Так, я, Емма — та сама дівчина, яка нещодавно ледь не підпалила кухню, коли намагалася зварити макарони без інструкції. Але цього разу все було інакше. Я готувалася. Тренувалася. Спробувала з десяток рецептів, навіть завела окремий зошит з назвами на кшталт: «Пиріг на удачу», «Не такий страшний лимон», «Як уникнути харчового отруєння (версія 3.0)». Макс, мій головний дегустатор, став моєю кулінарною мішенню. Після мого експериментального лимонно-гірчичного пирога він тиждень не міг дивитися на випічку без легкої тремтіння в куточках очей.

Сьогодні з самого ранку він уже чекав біля хвіртки нашого двору. Стояв у своїй святковій сорочці, що, здається, промовляла до світу: «Я серйозний чоловік, але авантюри люблю навіть більше, ніж новий сезон у FIFA.»

— Сьогодні твій день, — сказав він, усміхаючись тим своїм кривуватим, але щирим усміхом, який завжди трохи знімає напругу.

— І твій також, герой змагання з перетягування канату, — підморгнула я у відповідь. — Нас обох чекає слава, визнання й щонайменше один безкоштовний пиріг на додачу. Або принаймні ми не осоромимось перед місіс Бленч — тією самою бабусею, яка щороку безапеляційно виграє з ревеневим пирогом, наче в неї контракт із самим дияволом на ідеальну випічку.

Ми переглянулися й усміхнулись. Попереду — день, що пахне пригодами, солодким тістом і можливістю стати частиною ярмаркової легенди.

Макс

Змагання з перетягування канату — це не просто сільська забава, як думають деякі туристи у солом’яних капелюхах. Це справжнє випробування. Своєрідна битва титанів, де вирішується не просто сила рук, а гідність, досвід, витривалість — і, звісно, твоя здатність не впасти обличчям у пилюку перед усім селом. Це момент істини, коли кожен мозоль, кожен день, проведений на полі з сапою в руках, нарешті набуває сенсу. Це — мій шанс довести, що я не просто хлопець, а боєць.

Мій головний суперник —Міллер. Йому сорок два, і з вигляду він ніби й справді зійшов із дерев’яної лави вікінгів або виріс у полі з кукурудзою, як дикий гібрид дуба й кукурудзяного качана. Його руки схожі на канати, тільки з венами. Кажуть, колись він зламав вила просто поглядом. Чи це легенда, чи вигадка, але коли він стає на стартову лінію, земля ніби трохи здригається.

Але я теж не з тих, хто пасе задніх. Я в формі. Ну, майже. Добре, може не зовсім в піку, але м’язи ще пам’ятають, як це — витискати максимум. І, чесно кажучи, після кількох тижнів активної допомоги дядькові на городі я почуваюсь не так уже й погано. Особливо з моральною підтримкою в особі однієї дуже особливої дівчини.

Емма стояла біля сцени, де вже збиралися глядачі, з пляшкою води в руках. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з ретро-плаката — така собі пін-ап героїня фермерських часів: в сорочці в квітку, з довгою косою, яка хиталася в такт вітру, й з усмішкою, від якої сонце здається менш яскравим.

— Головне — тримайся й не роняй мотузку, — сказала вона з тією серйозністю, яка викликає усмішку, бо за нею ховається легкий жарт.

Я взяв пляшку, зробив ковток, і в той момент її погляд мовби передав мені половину її впевненості. А потім вона додала, вже сміючись:

— Ага, а ще не помри під натиском Міллера.

Її сміх — дзвінкий, щирий, такий, що може розвіяти навіть найсильнішу нервозність — став для мене тим самим таємним інгредієнтом, якого, як я щойно зрозумів, мені бракувало. Це був не просто звук — це був еліксир впевненості. Наче вона щойно сказала: «Я вірю в тебе, дурнику. Тепер йди й покажи, що ти можеш.»

І я йшов. До товстої мотузки, до Міллера, до запиленого поля під сонцем, що нещадно припікало спини. Йшов, знаючи: якщо навіть програю, то не без бою. А якщо виграю — то ця перемога буде не тільки моєю. Вона буде нашою з Еммою. Бо кожному героєві потрібна муза. І кожному мотузковому гладіатору — дівчина, яка сміється саме так.

Емма