Розділ 11 Старі листи

Емма

Бабусина шафа завжди здавалася мені чимось більшим, ніж просто меблею. Вона стояла в кутку її кімнати, мовчазна і велична, наче тримала у собі цілі епохи. Її дерев’яні дверцята скрипіли так, ніби кожного разу згадували минуле. Усередині пахло лавандою, старими книжками, пилом часу і затишком, який більше не знайдеш ніде. Тут зберігалися в’язані светри, які бабуся носила взимку, хустки, ще пахучі її парфумами, і коробки, повні всякої всячини — здавалося б, нікому не потрібної, але чомусь такої важливої, що рука не піднімалася викинути.

Цього разу я відчинила шафу не через необхідність — не через прибирання чи спробу знайти щось конкретне. Це був імпульс. Невловиме внутрішнє бажання — побути наодинці, сховатися в тиші, яка панувала в кімнаті. Я шукала не річ, я шукала відповідь. Хоч і не зовсім розуміла — на яке саме питання.

На верхній полиці, серед старих листівок, гудзиків і пожовклих фотографій, я натрапила на картонну коробку з вицвілим написом «старі речі». Вона була легка, запорошена, перев’язана тонкою рожевою стрічкою. Я повільно зняла кришку — і побачила акуратно складені листи. Їх було кілька десятків. Папір вицвів, краї трохи пожовкли, і кожен аркуш пахнув чаєм, часом і чимось глибоко особистим. Листи, що ніколи не були написані для чужих очей.

Я взяла один, найверхній. У ньому — рядки, виведені витонченим почерком, який я ніколи раніше не бачила:

«Моя люба Маріє,
Я не можу бути поруч, але кожна зірка над нашим селом — це мої думки про тебе. Вони блимають ночами, коли ти спиш. Коли ти сумніваєшся, просто згадай: справжнє кохання не завжди зручне. Але воно варте боротьби.»

Я прочитала цей лист тричі, мов зачарована. Потім взяла наступний. І ще один. І ще. У кожному — крихти почуттів, які пережили роки. Ім’я на звороті було мені невідомим. Це був не дідусь. Це був хтось інший. Інше ім’я. Інше життя.

Хто ж цей чоловік? І ким він був для моєї бабусі?

Я раптом уявила її зовсім молодою — із такими ж веснянками на носі, як у мене. З тим же впертим поглядом, який ніколи не опускався, навіть коли було страшно. Я побачила її серце, сповнене сумнівів, рішень, про які ніхто не дізнався. Її вибір. Її мовчання.

Можливо, вона колись сиділа отак само, як зараз я — з листом у руках, з тремтячим серцем, вагаючись між двома шляхами. Відчуваючи водночас і страх, і надію. І ту безмовну віру, що любов може все змінити.

Я сиділа на її ліжку, серед тиші, обійнята пилом минулого, з листами, що тремтіли в моїх руках. І в якусь мить мене пронизало несподіване, ледь не болюче усвідомлення: А якщо я зараз стою на порозі такого ж вибору? А якщо історія повторюється — і тепер моя черга вирішувати, чого варте моє серце?

Макс

Я довго вагався. Можливо, занадто довго. Замість того щоб говорити — я жартував, зникав у роботі, уникав прямих поглядів, змінював тему щоразу, коли розмова наближалася до чогось важливого. Це була моя звична тактика: ховатись за легкістю, вдавати, ніби все під контролем. Але всередині все вже давно кипіло. Я знав, що зволікати більше не можна, просто не мав у собі сміливості зробити перший крок.

І коли в той тихий вечір задзвонив телефон, я побачив її ім’я на екрані, і щось в мені здригнулося. Я взяв слухавку — і почув її голос:

— Можеш прийти? Я знайшла дещо…

Її голос був тихий, трохи хрипкий, і в ньому було щось, що не залишало простору для ухилянь. Це не було запитання — це був поклик. І тоді я зрозумів: тікати більше немає куди.

Коли я прийшов, вона сиділа біля вікна, загорнута в теплу ковдру, притискаючи до себе купу старих листів. Її обличчя було серйозним, очі — зосередженими, мов вона щойно подолала довгий шлях у часі.

— Це… моя бабуся, — сказала вона, не піднімаючи погляду. — У неї був хтось до дідуся. Вони кохали одне одного, сильно. Але щось сталося. Щось змінилося. І вони не були разом. Я читаю ці листи — і не можу не думати: може, іноді краще взагалі нічого не починати? Навіщо прив’язуватись, якщо в кінці все одно болітиме? Якщо… все ускладниться?

Я мовчки сів поруч. Мене накрило хвилею бажання сказати щось правильне — і водночас страхом сказати щось зайве. Але слова самі зірвалися з уст:

— Я не хочу, щоб у нас усе склалося «інакше», — прошепотів я. — Я хочу, щоб у нас склалося як треба. Незалежно від того, як буде складно.

Вона нарешті подивилася на мене. Прямо. В її погляді не було звичних жартів, ні фальші, ні захисних реакцій. Тільки чесність — така глибока, що мені захотілося опустити очі. Але я втримався.

— Тоді скажи, — тихо мовила вона. — Все. Про той дзвінок. Про «вона не повинна знати». Я чула. І не питаю досі лише тому, що боюсь почути щось, що змінить усе.

Я заплющив очі. Зітхнув. І заговорив:

— Це була моя мама. Вона хоче, щоб я повернувся до міста. Там є робота — серйозна, з хорошою зарплатою, перспективами. Вона каже, що я марную свій час на фермі, що я здатен на більше. Що все це — поля, земля, трактори, навіть ти — це не майбутнє. Що ти не повинна знати, бо, якщо дізнаєшся, можеш подумати, що я ось-ось поїду. Що це все — тимчасове. Але… я не знаю, що буде завтра. Я справді не знаю, що виберу. Але я точно знаю одне: я не хочу втратити тебе через те, що не наважився сказати правду.