Розділ 10 Секрети та буря

Емма

Я вже майже була впевнена: це літо — найкраще в моєму житті. Сонячні ранки, теплі вечори з тихим співом цвіркунів, наші щоденні пригоди з Максом, його безтурботний сміх, його очі, в яких відбивалося небо... Мені здавалося, що саме так виглядає щастя. Справжнє, живе, без масок і підказок. Але щось раптом пішло не так. Немовби всередині все затріщало, ніби з’явилась тонка, майже непомітна тріщина. Вона не боліла фізично, але кожен її дотик до серця був як удар.

Я саме поверталась із двору, тримаючи в руках миску з теплими, щойно зібраними яйцями. Вони ще мали легкий запах курника, але це мене не дратувало — навпаки, нагадувало про простоту життя, якою я так насолоджувалась. Та раптом я почула його голос. Макс говорив по телефону, стоячи біля старої вишні. Спочатку — звично, навіть трохи ліниво, як це бувало, коли він базікав із друзями. А потім — щось у його інтонації змінилось. Він став говорити тихіше, майже пошепки.

Я зупинилась. Зачекала. Потім несвідомо зробила кілька кроків назад і стала за рогом хати. Я почувалася, як школярка, яка підслуховує дорослу розмову, знаючи, що почуте може змінити щось назавжди.

— …ні, я не можу їм сказати… — пролунав його голос.

Коротка пауза. Дихання у мене перехопило. Миска в руках стала важчою.

— Вона не знає. І не повинна. Ще ні.

«Вона»? Моє серце стиснулося в грудях. Це про мене? Про кого ж іще?

У той момент мене наче обдало хвилею крижаної води. Все навколо — тепло, літо, спогади, надії — миттєво знебарвилось. Я стояла, не в змозі поворухнутись. Пальці судомно стискали миску. Хотілося піти геть, сховатися, не чути більше нічого. Але ще дужче хотілося відповіді. Що саме я не повинна знати? Чому?

Я відійшла швидко, ледь не перечепившись через камінь. Серце билося так голосно, що здавалося — його почують усі. Можливо, я й справді не повинна була слухати. Але тепер ці слова... вони оселилися в голові, мов отруйне насіння, що проростає в темряві.

Я намагалася приховати емоції, зібратись, вдавати спокійну, коли несподівано все навколо змінилося. Небо, ще кілька хвилин тому яскраво-блакитне, раптом затягнулося хмарами. Вітер здійнявся з-за лісу, наче хтось розбурхав повітря величезним віялом. Трава схилялася до землі, як налякана, наче намагалася втекти від чогось невидимого. Гроза наближалась — і з якоюсь неймовірною швидкістю.

— Емма! — зненацька почувся його голос, гучний, тривожний. — Емма, сюди! Бігом!

Я озирнулась. І на мить розгубилась. Чи бігти до нього, чи від нього.

Макс

Вона стояла посеред подвір’я, мов заворожена. Немов укорінилася в землю. Її волосся розвівав вітер, сукня прилипла до ніг від вологи, а очі... Вони дивилися кудись у небо, ніби шукали там відповідь на питання, яке я ще не встиг пояснити.

Я побачив, як над деревами розірвалося небо — блискавка вдарила з такою силою, що на мить усе навколо спалахнуло білим. І я не роздумував. Кинувся до неї, проклинаючи про себе все: і бурю, і той нещасний телефонний дзвінок, і свою дурну надію, що зможу вберегти її, нічого не пояснюючи.

— Ти що, не бачиш бурю?! — вигукнув я, схопивши її за зап’ястя. Її рука була холодна, майже крижана. — Ходімо, негайно! В сарай!

Вона не опиралася, просто йшла за мною, мов автоматично, не промовивши жодного слова. Ми майже влетіли всередину старого сараю, двері за нами грюкнули від пориву вітру. І в ту ж мить небо відкрилася — дощ вибухнув з неочікуваною люттю, наче хтось перекинув відра води просто з хмар. Він барабанив по даху з таким грохотом, що складалося враження — зараз усе завалиться.

Грім був настільки близько, що земля під ногами вібрувала. У повітрі пахло мокрим пилом, сіном і чимось металевим — можливо, страхом.

Емма сіла на перевернуте дерев’яне відро в кутку, щільно обійнявши коліна. Вона не дивилася на мене. Просто сиділа, втупившись кудись перед собою, з тією нерухомістю, яка змушує тривожитися більше, ніж сльози чи крики. І це мовчання... Воно било по мені гірше, ніж будь-які звинувачення. Воно було щільне, важке, напружене, як повітря перед ударом грому.

Я не витримав.

— Ти щось чула, так? — запитав я, набираючи повітря, немов перед стрибком у воду.

Вона кивнула. Повільно. Без різких рухів. Не відводячи погляду від якоїсь точки на підлозі, якої, здається, вже давно не існувало.

— Про що була розмова? — її голос був тихим, ледь чутним у гуркоті дощу, але я почув. І в кожному слові тремтів нерв, не від холоду — від хвилювання, від тієї невидимої відстані, яка раптом з’явилася між нами.

Я підійшов ближче. Присів поруч. Витяг з-за спини вологу куртку, простягнув їй — вона не одразу взяла. Але я накрив її плечі сам, навіть якщо вона цього не хотіла. Навіть якщо я був останнім, кого вона хотіла зараз бачити поруч.

— Це… складно, — почав я, ковтаючи слова. — Але повір, це не те, що ти подумала. Це не обман, не якась підлість. Я не граюся з тобою. Просто…

— Просто я не повинна знати? — перебила вона. Голос її не був злим. Але в ньому звучало щось гірке.

Я мовчав. Мене притисло до стіни правдою, якої я ще не був готовий вимовити. Але її очі змусили мене зібратися. Вони блищали не тільки від блискавок, що миготіли за вікном. У них горіла образа. Страх. І, можливо, щось більше. Щось, що я боявся втратити.