Розділ 9 Я, ти і знайомство з трактором

Макс

— Добре, міс Емма, сьогодні в нас не просто урок водіння. Забудь про міські дороги, де все під лінієчку — світлофори, розмітка, поворотники. Це не про нас. — Я театрально розвожу руками і роблю урочистий жест у бік старенького, але ще доволі бойового трактора, що гордо стоїть посеред поля.

Емма зупиняється за кілька кроків від нього, ніби боїться підійти ближче. Вона вдивляється в кабіну, вивчає кожну деталь — потьмяніле скло, порепану фарбу, іржаві важелі, схожі на щупальця якогось сталевого чудовиська. Від трактора йде запах солярки, металу і пилу — важкий, насичений аромат села, праці й безсонних ранків.

— Це ж не транспорт, це якась бойова машина з постапокаліптичного фільму! — каже вона, трохи знервовано сміючись, але з острахом у голосі. — У нього п’ять ручок і жодної зрозумілої інструкції! Де тут взагалі «старт»? Чи тут треба жертвоприношення робити, щоб він завівся?

— Емма, ти не розумієш, — відповідаю з захопленням, торкаючись металевого борту машини. — Це не просто трактор. Це мрія мого дитинства. У кожного сільського пацана був момент, коли він хотів сісти за штурвал цієї махіни й відчути себе володарем поля. Бачиш отой важіль? Це зчеплення. А он там — гальмо. А решта… решта ти зрозумієш серцем. І трохи сідницями — коли почне трусити.

Вона кидає на мене погляд, у якому змішалися іронія, скепсис і майже материнська турбота, ніби я малюк, що приніс їй дохлого жука й щиро вірить, що це — скарб.

— Ммм, чудово. Все, як я люблю — без гарантій, без підказок і з високою ймовірністю померти прямо тут, серед буряків. Ще й під веселий гуркіт дизеля.

Я сміюся і простягаю їй руку:

— Головне — довірся мені. І не натискай нічого, поки я не скажу.

— А якщо ти зомлієш?

— Тоді молись. Або глуши трактор ударом голови по панелі.

Емма зітхає, обводить поглядом кабіну ще раз, ніби намагаючись зазирнути в саме серце цього сталевого чудовиська, і піднімається вгору. Її кроки обережні, ніби вона ступає по льоду. Але все одно заходить. З цікавістю, з легким страхом, але — заходить.

Емма

Я обережно, ніби ступаючи на мінне поле, підіймаюся в кабіну трактора. Дверцята риплять, як старі двері в будинку з привидами. Усередині пахне дизельним пальним, гарячим металом і ще чимось... чоловічим — різким, сильним, мов запах ризику. Сидіння трохи мокре, чи то від конденсату, чи, може, від чийогось поту — краще не думати про це. Панель приладів виглядає як керування космічною станцією: стрілки, тумблери, важелі — все лякає своєю незрозумілістю.

Макс стоїть зовні, зосереджено спостерігає, ніби я зараз збираюся виводити на орбіту шатл.

— Заводь! — гукає знизу, як капітан, що відправляє матроса у відкрите море.

Я беруся за ключ запалення, вдихаю на повні груди і повертаю його. Мотор реве, ніби пробуджується якийсь механічний звір, невдоволено бурчить, кашляє, гуркотить. У кабіні все починає вібрувати — сидіння, педалі, навіть мої внутрішні органи, здається, змінюють розташування. Коліна тремтять, серце стукає десь біля горла.

— Тисни зчеплення! Перша передача! Повільно відпускай! — командує Макс, жестикулюючи, як диригент перед фінальним акордом симфонії.

Я натискаю. Щось сіпаю. Важіль не йде з першого разу, я тицяю його з усієї сили, і раптом — клац! — трактор починає повільно, але впевнено рухатися. Це схоже на те, як старий ведмідь, ображений на весь світ, вибирається з барлоги, аби розібратися, хто його потривожив.

Я їду. Я справді їду! Повільно, криво, з вібрацією такою, що здається — ось-ось розсиплюсь на гвинтики. Але рухаюсь! Кабіна гуде, трактор хитається, та я тримаюсь за кермо, як за рятівний круг.

— Ти справжній талант! — кричить Макс, майже стрибаючи від радості. — Тільки обережно з газом! Не сильно!

Але в цей момент щось іде не так. Мої пальці ковзають, і я випадково хапаюсь не за той важіль. Трактор здригається, мов йому щось дуже не сподобалося, і раптом починає набирати ходу. Але не прямо. А трохи вбік. Прямо на щось. На щось велике, пухнасте і, на жаль, дуже нерухоме.

— Ой-ой-ой-ой! — встигаю тільки сказати, перш ніж вся конструкція вагою у кілька тонн влітає... в сіновал.

Сіновал.

Мить — і світ вибухає хмарою сіна. В повітрі зависають золотаві шматочки соломи, пил піднімається до самого даху. Трактор зупиняється, ніби в подиві. Я сиджу нерухомо, мов статуя. Навіть не дихаю. Навколо — хаос. Ідеальна буря з трави й тріскотіння зруйнованих дощок. Десь неподалік з криком здіймаються в небо ворони, мов свідки злочину, які не хочуть бути пов’язаними з цією справою.

Я озираюсь. Кабіна напівприкрита сіном, немов би машина вирішила трохи подрімати у теплі. Мене теж припорошило. Я сиджу, ніби Луврська фреска після бомбардування, з трохи відкритим ротом і великою кількістю питань в очах.

Знизу чується голос Макса:

— Ну… це було видовищно!

Я обережно повертаю голову і дивлюсь у його бік.

— Скажи, що сіновал нікому не належить...

— Нууу... тепер він, скоріш за все, належить історії.