Розділ 8 Перше доїння корови

Емма

— Маакс! — тягну його за рукав футболки, — Ходімо, я тобі покажу майстер-клас. Мама щойно попросила треба трохи свіжого молока — для сиру.

— А я тут до чого? — бурмоче він, але усміхається, ніби вже підозрює, що без пригод не обійдеться.

— А до того, що настав час перетворити тебе з міського принца на справжнього фермера, — підморгую. — Не бійся, не вмреш. Це ж просто корова. Вона добра… ну, зазвичай.

Макс скептично підняв брову, але поплентався за мною до хліва. В повітрі пахло сіном, молоком і ще чимось… гм, справжнім. Корова, на ім’я Зірка, вже чекала нас, розжовуючи сіно з виглядом королеви, якій знову принесуть килим під копита.

Я присіла поруч, взяла брудне дерев’яне відро й почала показувати.

— Дивись. Ось так. Обережно, але впевнено. Натискаєш і — струмінь молока у відро. Хоп! Чуєш? Це музика села.

Макс витріщився, як на космічну технологію.

— І ти… це робиш щодня?

— Інколи. А сьогодні — ти.

— Сідай, — простягаю йому відро й підсуваю табуретку, яку колись зробив дід. Старе, хитке, але ще тримається, як і більшість речей на фермі — трохи з характером, але надійне.

Макс обережно опускається, мовби сідає на бомбу, а не дерев’яну табуретку, й невпевнено бере відро. Корова коситься на нього з таким виглядом, ніби питає: «Це що за новенький?»

— Та ну, Ем, — каже він, намагаючись вловити, куди саме треба прикладати руки, — у неї ж… ну, ти розумієш…

— Її звати Зірка, і вона вже бачила більше, ніж ти встиг запостити в інстаграм, — хихочу. — Просто довірся процесу. Розслаб руки. І не думай багато.

Він обережно тягнеться до вимені, наче боїться, що корова вибухне. Та лишень зітхає й продовжує жувати сіно, ніби йому просто дозволено трошки побути смішним.

— Добре. Ось так? — Макс тисне щось не зовсім туди, і в результаті струмінь молока вдаряє в повітря, мимо відра, і бризкає йому просто на джинси.

— Опа! — регочу. — Ну, майже. Вже ближче. Зірка дає тобі аванс довіри.

— Вона мене не копне? — питає він, намагаючись зберігати гідність, хоч і виглядає так, ніби зараз просто втече.

— Якщо будеш лагідним — ні. Вона ніжна. Але не любить, коли її смикають як насос. Це не колонка з водою, це — корова.

— Гаразд, гаразд, — бурмоче він і знову пробує. Цього разу — повільніше, уважніше, і… плюсь! — звук молока, що влучає у дно відра, наповнює хлів. Макс здивовано дивиться на мене. — Я це зробив?

— Та-даам! — аплодую. — Ще трохи, і можна буде відкрити молочну кав’ярню прямо тут, у хліві. З ароматом села.

Макс сміється. Його плечі трохи розслабляються. Навіть Зірка, здається, задоволена. Вона муркоче по-коров’ячому, жуючи сіно в ритмі доїльного джазу.

Сонце пробивається крізь щілини в дерев’яній стіні, малюючи золоті смужки на пилюці в повітрі. Тут, у цьому маленькому хліві, пахне теплом, життям і чимось по-справжньому реальним.

— Бачиш? — кажу тихо. — Це теж майстер-клас. Не тільки для рук, а й для серця.

Макс

Сісти під корову — це не те, про що я мріяв, коли уявляв собі ідеальне літо. Сонце, пляж, морозиво, максимум — шашлики. Але вже точно не… вим’я. І не ця величезна, гордовита істота на ім’я Зірка, яка зараз оцінює мене так, наче я заблукав і потрапив у її володіння без запрошення.

Але коли Емма дивиться на тебе отим своїм поглядом — трохи викличним, трохи знущальним, з іскоркою, що каже «А що, слабо?» — ну… вибору, по суті, немає. Бо або ти герой, або ти той, що злякався корови.

Я ковтаю слину й наближаюся до Зірки, тримаючи відро як щит перед собою.

— Привіт, пані… е-е… Зірко, — пробую говорити спокійно, хоч голос трохи тремтить. — Я тут з добром. Просто хочу трохи молока. Від тебе. Особисто.

Вона кладе очі на мене, жує своє сіно й навіть не моргає. Такий собі погляд королівської байдужості. Ти — ніщо. Я — корова. І я тут головна.

Сідаю на табуретку. Вона старенька, скрипить, але тримає. Відро ставлю під вим’я. Руки… так, руки трохи трясуться. Не кожного дня ти намагаєшся здобути молоко в такий спосіб.

Емма схиляється поруч, сміється, і в її голосі чується чисте задоволення моментом:
— Бери знизу, по черзі. Легенько стискай. Не смикай, бо вона це не любить. І я, до речі, теж.

— А якщо вона мене не любить взагалі? — бубню я, прилаштовуючи руки, ніби працюю з вибухівкою.

— Можливо, вона просто не фанат новачків, — всміхається Емма, спостерігаючи, як я безуспішно пробую вдруге.

Мої пальці ковзають, тисну якось не так, і... нічого. Лише напружене мовчання з боку Зірки. Вона дивиться на мене з такою виразною зневагою, що мені здається — ось-ось скаже: «Ти не вартий мого молока, смертний».

І тут я зосереджуюсь. Ще одна спроба. Вдих. Видих. Обережно, як учила Емма. Натискаю, стискую — наче щось починає виходити...