Розділ 7 Наше місце на Ставку

Макс

— Ну і місце ти знайшла, Еммо, — кажу, витираючи піт із чола й вдивляючись у тишу навколо. — Це ж просто рай з дерев’яним вайбом!

Ми тільки-но втекли з поля, де земля, здавалось, хотіла зжерти нас живцем, і тепер стояли біля затишного ставка. Вода тиха, мов після хорошої колискової — ніби щойно хтось її заколисав і вона боїться ворухнутись, щоб не розбудити саму себе. На поверхні — кілька відблисків сонця, як прикраси, недбало кинуті природою.

Ліворуч — ліс. Той самий, у який, здається, краще не заходити наодинці після заходу сонця, бо шепоче щось собі під ніс. Про кого? Про що? Хто його зна.

А праворуч — місток. Старий, дерев’яний, трохи перекошений, але тримається, як той дідусь, що незважаючи на роки, ще в змозі дати фору онукам у шахах. Його дошки скриплять, ніби бурмочуть: «А пам’ятаєш, як тут…», і продовжують зберігати щось важливе, що ми, можливо, ніколи й не дізнаємось.

А от гойдалка — це взагалі окрема історія. Вона висить на грубому сучку, мотузки трохи зношені, сидіння криве, але вперте, мов характер Емми. Виглядає так, ніби бачила тут перші поцілунки, сльози після контрольних і вечори, коли хтось просто мовчки сидів і розгойдувався, думаючи про щось своє.

Я підходжу ближче, торкаюся мотузки. Вона тепла від сонця, шорстка, але жива.
Ця гойдалка… ніби чекає. На когось. На рух. На історію, яка от-от почнеться.

Я озираюсь на Емму. Вона стоїть поруч, ніби вся сцена створена спеціально під неї — світло падає на її обличчя крізь листя, легкий вітер бавиться кінчиками волосся, а вона усміхається так, наче це місце справді її. Її територія. Її спогади.

— А ти, — питаю, хитро посміхаючись, — так стрибала прямо з гойдалки у ставок?

Емма піднімає брову, мовляв: «Ти серйозно?» І я знаю — буде щось цікаве. З нею завжди щось цікаве.

В голові майнула картина: маленька Емма, яка кричить «Дивись, мамо!» й летить з цієї гойдалки в повітрі, як супергерой, з хвостиком волосся за спиною. Вода розлітається бризками, й усі сміються. Або ж — навпаки — маленька драма-королева, яка сидить на краєчку гойдалки й відмовляється стрибати, бо боїться зіпсувати стрілки на панчохах.

Я готовий до будь-якої версії.

Тільки-но хотів щось додати, як гойдалка заскрипіла сама. Легка тінь пролетіла над водою. І в цей момент я зрозумів: це місце… зачароване. Таке, де навіть найголосніші думки звучать пошепки, а час сповільнюється не тому, що треба, а тому, що хочеться побути ще трохи.

— Ну? — питаю. — Стрибала?

Емма підходить ближче, торкається сидіння, ніби пробує, чи ще витримає. Її усмішка повільно розширюється.

— Стрибала, — каже. — Але не сама. Я дивлюсь на неї.
Вона дивиться на мене.

Це вже не просто місце. Це початок чогось. Можливо, навіть не тільки нового стрибка.

Емма

— Стрибала? Та де там. Я взагалі боялась навіть розгойдуватись занадто сильно. У дитинстві максимум — легенько туди-сюди, щоб плаття гарно майоріло і мама сказала: “Ой, яка ти красуня!” А потім... отакого разу вирішила трохи більше адреналіну додати, ну, знаєш, щоб як у кіно: розгойдуєшся, сонце в обличчя, вітер у волосся… романтика.

Я вже уявляла, як всі в селі аплодують, а я така — летю, мов героїня в рекламі шампуню. Але реальність виявилась ближчою до реклами проти нежитю.

— Ну коротше, рука зісковзнула, я — плюх! — і полетіла просто у ставок. З таким криком, ніби мене щойно з катапульти вистрілили.

— І? — питає Макс, уже підсміюючись.

— І як мокра курка, вся в твані, водоростях, з водою у вухах, повзу додому. Ну, типу гордо. Знаєш, як ті римські легіонери після поразки — без щита, але з драмою. Мама відкриває двері, дивиться на мене так, ніби я щойно з болотяного фронту повернулась. І перше, що каже — не «ой, доню», не «що трапилось?», а «І що ти знову там вигадала?»

Я вже в той момент вся чхаю, кашляю, ноги сині, але тримаюсь —версія: «просто оступилася»! А вона мені: «Ти, часом, не жабу з річки дістала і в принца намагалася перетворити?»
До речі, з того часу мама гойдалку обмотала рушником, бо «слизька, доню, небезпечно».

Макс

— Це офіційно. Твоє дитинство — легендарне. А це місце — золото. Я не знаю, чому ми не знімаємо тут фільм. Я вже бачу назву: «Гойдалка, жаба і мокра курка. Драма з присмаком болота».

Я знову дивлюсь на гойдалку. Вона трохи розхитується на вітрі, ніби сама пригадує ту сцену.

— І що? Більше ніколи не сідала на неї? — питаю.

Емма

— Сідала. Але вже з інструктажем безпеки, мотузкою в руці, і молитвою всередині. Хоча... — вона повертається до мене з іскорками в очах. — Якщо ти готовий зараз сісти й показати, як “по-чоловічому” треба стрибати — я подивлюсь. І може… може, навіть аплодую.

Макс

— Ах, виклик кинуто! Але я попереджаю: якщо я шубовсну, то тільки разом із тобою! Романтика — так романтика, як в кіно, пам’ятаєш?

— Я знову стаю біля гойдалки, кладу руку на мотузку — вона ще тепла, як і раніше. Та тепер тут є ще щось — сміх, історія, легка ностальгія. І поруч — вона. І в цю мить я розумію: можливо, не обов’язково летіти, щоб відчувати, що живеш. Іноді досить просто стояти поруч із кимось, хто був мокрою куркою в дитинстві, але виріс у людину, яка робить твоє життя кращим.