Розділ 6 Невдале годування свиней

Макс

Ну що ж, думаю я, нічого страшного. Всі заходять у свинарник, як на прогулянку в парк. Спокійні, впевнені. Та я ж не гірший. Я теж так зможу. Пф, це ж просто свині. Кидаєш їм їжу — і все. Навіть дитина впоралась би.

Я беру відро з кормом, вага відчутна, але терпима. Роблю крок у бік свинарника. Стукаю ногою у ворота, і тут починається щось таке, чого ніяка інструкція не передбачала.

— Спокійно, — пробую я сказати свиням, але, здається, вони почули «Атака!»

Усі двадцять з лишком поросячих створінь наче здуріли. Очі шалені, рила блищать, хвости верещать. І вже через три секунди я не Макс — я місиво. Свині кидаються на мене, як футбольні фанати після програшу. Хтось уперся мені в коліно, хтось тягне за шнурівку, а ще одна взагалі вирішила, що моє відро — це джерело щастя і треба влізти в нього з головою.

— Та що ж це таке?! — репетую я, намагаючись балансувати, але все марно.

Мене валять на землю. Геп! Моментально відчуваю, як щось холодне і слизьке просочується крізь футболку. Це... це... картопляні лушпайки? Звідки вони тут узялися?! Хтось мені прямо в обличчя пчихнув — свиня, звісно. А один маленький негідник ще й почав жувати мій рукав. РУКАВ! Власне тіло в небезпеці!

— Ретиииируюсь! — кричу я, вибираючись з багнюки, як герой з болота під час зомбі-апокаліпсису.

Емма

Я стою на порозі, тримаюся за живіт, бо інакше впаду. Сміюся, як ніколи. Сльози течуть по щоках, бо картина — ну просто епічна.

Макс стоїть посеред двору. Весь, від голови до п’ят, у багнюці, картопляних лушпайках, травах, соломі і, здається, навіть з пером за вухом. Перо! Звідки? Ми ж не на курнику!

— Іди купатися, герою, — кажу я, намагаючись хоч трохи говорити серйозно, але сміх перемагає.

Він обертається до мене, очі щось середнє між «врятуй» і «я помщуся», але сміється теж.

— Я тільки хотів нагодувати свиней, — каже він, розводячи руками, з яких стікає щось неідентифіковане.

— Ну, тепер вони точно ситі. Ще й на десерт мали тебе, — підморгую я.

Ми стоїмо обидва в сміху, в хаосі, в селі, де з одного невинного «я теж так зможу» виростає ціла епопея. Але, чесно кажучи, саме такі моменти — найкращі.

Макс

Я все ще чую, як сміється Емма, навіть коли знімаю з себе футболку під краном. Вода холодна, але після такої свинячої бані — просто рай. І попри те, що весь мій образ гідний фото «до» в рекламі прального порошку, я відчуваю себе живим. Настільки живим, що майже хочу зайти туди ще раз... Хоча ні, стоп, ні.

Але десь там, в глибині, я знаю — наступного разу вони мене не зламають. Наступного разу я прийду з підкріпленням. І, можливо, з бронежилетом.

— Гей, Емма, — гукаю я, — завтра твоя черга!

— Ага, — відповідає вона, — тільки не забудь взяти з собою відеокамеру. Бо це буде ще веселіше!

І ми знову сміємося. Бо саме з таких моментів і складається щастя — з бруду, свиней і друзів, які завжди поруч, навіть коли ти по вуха в лушпайках.

Емма

Наступного ранку я прокидаюся раніше за всіх. На душі щось підозріло радісне, але й тривожне. Можливо, це карма? Бо ж я вчора так реготала з Макса... Але ж як не сміятись, коли людина виглядає, як живий салат «Олів'є»?

Виходжу на подвір’я — і що я бачу? Макс стоїть біля свинарника. Знову. Але цього разу він... в екіпіровці.

— Ти що, збираєшся на війну? — питаю, підійшовши ближче.

Він обертається повільно, наче герой в бойовику. На ньому старий мотоциклетний шолом, захисні окуляри, дощовик до п’ят і... пластиковий щит із лопатою в руках.

— Сьогодні я переможу, — каже він урочисто.

— Ага, а потім підеш в Голлівуд зніматися в «Аватар 4: Свинарська місія».

— Смійся-смійся, але сьогодні ці брудні монстри мене не зламають, — заявляє Макс і заходить до хліва.

Я вже приготувалася знімати відео, але далі відбувається щось, чого не чекав ніхто.

Макс

Я готовий. Я заряджений. Я в захисному режимі. Відро корму у правій руці, лопата в лівій. Повільно відкриваю ворота. І тут...

Тиша.

Свині стоять мов статуї. Дивляться на мене. І не рухаються.

Я насторожено заходжу. Роблю два кроки. Потім ще один. Відро перед собою, щит тримаю, як герой у грі. І тут одна з них... сіла. Просто сіла. Інша підійшла, понюхала мій чобіт і... лягла спати. ЩО?

— Еее, хлопці, це пастка? — запитую я.

Але ні. Всі спокійні. Ввічливі. Інтелігентні.

Ставлю відро, сиплю корм. Вони неквапливо починають їсти, ніби в ресторані. Навіть одна хрюкнула, як тост на вечірці.

Емма

Я стою збоку, не розуміючи, що сталося. Макс годує свиней, мов ветеринар у серіалі. Ніхто його не валить, не тягне за штани, не лиже по вусах. Навіть лушпайки залишаються на місці.