Розділ 5 Манікюр VS робота в полі

Емма

Я сиділа в кріслі невеликого сільського салону краси, де у повітрі одночасно пахло полуничною пінкою для гоління й лаком для волосся. Тут було затишно — ніби бабусин дім і модний салон у місті злилися в одне. Майстриня на ім’я Лілія взялася за мої руки з такою концентрацією, ніби готувала мене не до фермерських буднів, а до фотосесії для Vogue. І чесно — я не заперечувала. Вперше за останній місяць я відчула себе королевою, а не просто дівчиною в чоботах серед гусей і картоплі.

– Все, готово! – сказала Лілія, нахилившись ближче до моїх пальців. Я завмерла, бо боялася зіпсувати результат навіть подихом.

– Вони… ідеальні, – прошепотіла я, зачарована блиском рожево-бежевого лаку. На безіменних нігтях — крихітні золоті сердечка. Маленька розкіш серед сільського літа.

Коли ми з Максом вийшли на вулицю, він зупинився, втупившись у скляні двері салону з вивіскою «Шарм: студія краси та натхнення».
– Оце у вас село… Прям як місто, – пробурмотів він, скептично звузивши очі. – Салон краси? Ще трохи — і Starbucks поставлять біля сараю.

Я розсміялась.
– Ага, і ще буде фермерський бутік з джемами у дизайнерських банках, музей косовиці — тобто, як ми збираємо сіно — і курси макіяжу від місцевої експертки пані Діани. Але все покажу поступово. Не поспішай, дозуй враження.

Макс пройшовся поглядом по вуличці — дерев’яні будинки з доглянутими дворами, лавка під березою, жінки з кавою у паперових стаканчиках.
– Просто... не очікував. Я думав, тут все буде як у фільмах: бруд, кури і розвалена техніка. А у вас тут село ніби з Instagram.

Я злегка зігнула пальці, щоб краще побачити блиск лаку на сонці.
– Це теж село. Просто ми навчилися не тільки працювати, а й жити красиво. Навіть якщо навколо — поле і кози. Красота — це не завжди про місто.

Макс

Наступного ранку я саме допивав чай із м’ятою — гарячий, запашний, з листочками, щойно зірваними просто з грядки. Усе було спокійно, майже ідилічно, якщо не рахувати легкого неспокою в повітрі, схожого на відчуття перед контрольною, коли ти забув, про що вона. І тоді, наче за сценарієм, на ґанок вийшов батько Емми з обличчям людини, яка знає, що робити з кожним сантиметром землі у цьому селі.

– Так, хлопці й дівчата, – сказав він, передаючи мені важку лопату й оберемок робочих рукавиць, – годі ніжитись. Час збирати врожай. Там поле, п’ятдесят соток, нічого страшного. Якраз подихаєте свіжим повітрям.

Я зробив вигляд, що не почув цифру «п’ятдесят», але вона дзвеніла в голові, як сирена.

Емма стояла поруч у своїй легкій сукні з принтом лимонів, ще зі сном у погляді, і розгублено моргнула. – Тату, я думала, ми сьогодні підемо на фотосесію з гарбузами. Зробимо щось миле — типу «я й мій кавун», або «літня богиня з косою».

– Фото зробимо після, – відказав він без жодної тіні сумніву. Його голос був рівний і незворушний — як трактор, який повільно, але впевнено тягне плуг у землю.

Мені залишалося тільки знизати плечима й рушити за ним. Я натягнув рукавиці, вже розуміючи, що моє уявлення про село як про місце, де все спокійно, спростовується щохвилини. Озирнувшись, побачив Емму — вона стояла, мов паралізована, втупившись у свої нігті.

На її обличчі було щось між розпачем і шоком. Вона обережно торкнулась пальцями землі — так, ніби це була не звичайна чорноземна ґрунтова поверхня, а щось, що могло миттєво зіпсувати її маленьке манікюрне щастя. І в ту ж мить пролунав крик.

– Ні! – верескнула вона, вириваючи руку з землі, наче щойно торкнулась розпеченого металу. – Я відчула, як ґрунт подряпав мені сердечко! Оце золоте!

Я засміявся, хоч і намагався стриматись. – Це просто земля, Еммо. Вона не в курсі, що ти з салону.

Вона глянула на мене так, ніби я щойно запропонував витерти руки об плаття Dior. – Це не просто земля. Це тест на виживання для естетів.

Тим часом батько вже йшов уперед, не озираючись. Він знав: хтось скаже «ой», хтось – «фу», але врожай сам себе не збере.

Я глянув на поле — воно розтягувалося до горизонту, зелено-жовте, щедре й абсолютно байдужне до того, хто ти та які в тебе нігті.

Ми зробили кілька кроків уперед, і я тихо сказав:
– Ну що, фотосесія з кавуном відкладається?

– Вона перетворюється на драму з буряком, – буркнула Емма, зітхаючи. – І мій кавун буде нести мене, коли я зомлію від ручної праці.

Емма

– НІ-І-І-І! МОЇ НІГТІ! МІЙ МАНІКЮР! – закричала я так, що навіть кури в сусідньому дворі здійняли галас.
Я відсмикнула руку з ґрунту так різко, ніби торкнулась гарячої сковорідки. Земля була ніби вкрита невидимою кислотою, що миттєво роз’їдала моє салонне щастя. Пальці затремтіли, нігті, здавалося, втратили блиск просто на очах. На серці стислося — мені не боліло фізично, але це був емоційний землетрус на рівні: "моя краса під загрозою".

– Я... я не готова до такого! – промовила я, дивлячись на долоні, які щойно були ідеальними. – Я не готова стати мученицею картоплі! І в цей момент Макс просто впав…
Не від втоми, не від спеки — а від сміху. Він буквально впав на землю посеред рядків буряків, згорнувся калачиком і заходився реготати, немов йому ввели дозу чистої радості. Його плечі здригались, він сміявся до сліз, не в силах стриматись.

– Це ж бойові рани! – видихнув він між смішками. – Нігті воїна врожаю! Хто ж знав, що земля така страшна?