Розділ 4 Знайомство з гусаком

Макс

Цей день починався напрочуд мирно. Сонце щедро лило тепло на подвір’я, де пахло домашньою випічкою й — чомусь — курячим послідом. Я йшов повз город, роздивлявся довкола, жуючи щось схоже на абрикос, і думав: Яке ж тут спокійне життя. Нарешті відпочинок від міста.

І тут я його побачив.

Він стояв, мов бронзова статуя, біля старої бочки. Великий, мов страус, білий, мов недільна скатертина, з поглядом, який пробиває душу до п’ят. Гусак.

— О, круто, пташка, — сказав я йому, не особливо переймаючись. — Що, теж гуляєш? Доброго ранку, братан.

Я кивнув йому, як і личить вихованому городянину. Але той не кивнув у відповідь. Він ПІДНЯВ КРИЛА.

— Ем… — я зробив крок назад. — Спокійно, друже. Я просто гість. Зайшов провітритись...

Але гусак мав свої плани. Його очі спалахнули люттю, а дзьоб відкрився з таким криком, що десь у сусідньому селі, напевно, заплакала дитина. І він рвонув на мене.

— МАМААААААА!!! — вистрілив я і чкурнув у напрямку найближчого порятунку — городу.

Емма

Я вийшла з хати саме в той момент, коли побачила, як Макс із виглядом героя, що помилився фільмом, несеться через буряки.

Гусак летів за ним, мов ракета з головкою самонаведення. Крила розмахувалися так, ніби він зараз злетить і проб’є йому череп. Я знала того гусака. Його звали Борис, і він ненавидів усіх, хто не народився в цьому дворі. Особливо чоловіків. Особливо тих, хто сміє жартувати про «пташку».

Я засміялась. Вголос. Не просто засміялась — я згиналась удвоє. Макс, підстрибуючи й ковзаючи по мокрій грядці, кричав щось нечленороздільне й кинувся до старого паркану.

— Перестрибнеш — герой! — крикнула я йому.

І він таки перестрибнув. Просто як у бойовиках, тільки замість вибуху — кудкудакання. Бо приземлився він… у курятник.

Макс

Кури не очікували мене. Та й я не очікував курей. Вони здійняли такий ґвалт, ніби я вторгся в їхню священну територію з пропозицією продати їм страховку. Одна з них, здається, клюнула мене в коліно.

— Тільки не скажіть, що це було хрещення на фермі, — прохрипів я.

Я ледве вибрався з тієї пташиної бійні. Штани в землі, руки в подряпинах, у голові гукає «Ґа-ґа!»

А Емма — стоїть собі, як спостерігач і сміється.

— Та що це було?! — я нарешті вирвався на волю.

— Це Борис. — Вона знизала плечима, як ні в чому не бувало. — Він не любить чужаків. Особливо таких самовпевнених.

— Я думав, він просто гусак!

— А він думав, що ти загроза національній безпеці.

Емма

Я спробувала зберегти серйозність, але це було неможливо. Макс стояв переді мною, весь у пір’ї, курячому пилу й пом’ятій гордості.

— Ну все, — сказав він. — Іду купатись. Якщо там немає іншого Бориса, звісно.

— Є… — я зупинилась на півслові, а потім додала: — Жартую. Озеро безпечно. Хіба що качка Марта захоче тебе потопити.

Він мовчки подивився на мене з таким виразом, ніби зараз повернеться до міста, попри любов до сільського молока.

Макс

Я пішов до ставка з єдиним бажанням — змити з себе ганьбу, пір’я і запах курника. Вода була прохолодною, але приємною. Я занурився з головою і завис там, мріючи, як стану господарем життя і зварю того гусака в яблуках.

Але, звісно, я не зроблю цього. Бо я вже його боюсь.

Повертаючись назад, я побачив Емму, яка сиділа на лавці й тримала в руках чашку.

— Кава? — запитала вона.

— Якщо вона без пір’я — беру.

Вона сміялась ще довго, а я вже розумів: це село — випробування. І я поки що на першому рівні. А попереду — Марта, бурі, картопля, комарі… і, можливо, перше справжнє кохання. Але то вже інший розділ.