Розділ 3 Перша вечеря з її батьками

Емма

Коли ми сіли за стіл, я відчула, як мені трохи стискає живіт — не від голоду, а від хвилювання. Стіл був настільки урочистим, що я спершу подумала, що ми святкуємо Новий рік, весілля і ювілей бабусі водночас. Посуд блищав, як у ресторані, а аромат печеної картоплі з розмарином просто зводив з розуму. Страви виглядали як витвори мистецтва: рум’яна курка з золотистою скоринкою, гарнір, що танув на язиці, і навіть салат, який я б ніколи не змогла приготувати в такому ідеальному вигляді.

Макс сидів поруч і намагався триматися впевнено, але я помітила, як він стискає виделку, ніби це його остання зброя перед катуванням. Він не міг приховати нервовий погляд, який мимоволі кидав на мене, а потім на страви, як ніби шукав порятунок у кожному шматочку. Я ледь стримувала посмішку. Він був таким же напруженим, як я, але якось це було одночасно мило і кумедно.

«Ти їж, а я підготую розмову,» — сказав він, намагаючись зробити голос спокійним, але в ньому була та сама невидима напруга, що відчувалася й у його руках. Я кивнула, притримуючи ложку, і теж зловила себе на тому, що мої пальці стали тремтіти. Ми всі мовчки почали вечеряти, але кожен шматок, який я ковтала, був важким, як камінь. Час, наче, зупинився, і я відчула, як у кімнаті висить щось важливе, чого ми всі намагалися уникнути.

Раптом він підняв очі й тихо сказав: «Я не знаю, як це почати…» Його голос злегка задрижала, але він одразу перевів погляд на тарілку, намагаючись, мабуть, приховати свою нервозність за черговим шматочком їжі. Я зрозуміла, що це не просто вечеря, а момент, на який ми так довго чекали, але якому, здається, не було місця в нашій повсякденності.

Макс

Я сидів за столом і намагався виглядати спокійно. Батько Емми дивився на мене через свої окуляри, ледь помітно звужуючи очі. Його голос звучав таким серйозним, що я майже відчував, як кожне моє слово висить у повітрі, немов під прицілом.

— Ну що, хлопче, — сказав він, наливаючи собі компоту, — як дорога? Довго їхав? Звідки взагалі ти?

Я ковтнув слину і спробував не показати, як саме це питання змушує мене нервувати. Усміхнувся, сподіваючись, що це хоч якось зробить ситуацію менш напруженою.

— Їхав три години. Дорога нормальна, тільки один трактор не хотів наш автобус обганяти — от і тягнулися за ним, як шлейф за весільною сукнею.

Час на мить зупинився. Він хмикнув, але не посміхнувся, навіть не розсміявся. Здавалося, він просто оцінює кожне моє слово. Принаймні, я був радий, що він не почав бурчати. Це вже було щось.

Щоб якось розрядити атмосферу, я побачив, як Емма схилилася до мами, і в її очах блиснув той знайомий блиск, коли вона хоче похвалити мамину кулінарію.

— Мам, як ти зробила таку смачну картоплю? Це щось фантастичне, — сказала вона.

Мама засвітилася, і я, чесно кажучи, навіть трохи позаздрив їй. Ця простота, цей світ, де все так зрозуміло і легко. Вона почала розповідати про рецепт, і я не міг не захопитися тим, як все звучало. Вона детально пояснювала кожен етап, наче розкривала секрет великої кулінарної магії.

— О, то новий рецепт! — сказала вона, гордо усміхаючись. — Спочатку я її відварила, потім запекла з гірчицею і трошки полила медом.

— З медом?! — я не міг стримати здивування, і це одразу зробило ситуацію легшою. Це звучало настільки дивно, що я навіть не міг уявити, як картопля з медом може бути смачною. — М-м, може, тому й такий ефект — я думав, що це любов на смак.

Емма засміялася, а я відчув, як легкість розливається по кімнаті. Так, може, це й був мій спосіб розрядити ситуацію, але чорт, це справді було весело. Я дивився на її посмішку, і це дало мені надію, що може все вийде. Може, я навіть звикну до цієї нової родини. І, може, я вже не буду так напружено тримати виделку, як останню зброю.

— Точно, — я додав, коли зрозумів, що потрібно ще підтримати її настрій. — Я й думав, що це не просто картопля, а магія. Коли вона зустрічається з медом і гірчицею, з’являється дійсно щось магічне.

Мама, здається, була вдячна за комплімент, хоча я сам не зовсім вірив у магію цієї страви. Але от у цій простій миті, в цій родинній атмосфері, вона почала відчуватися саме такою. Якось дивно, але саме це все мені було важливо.

Емма

Я майже захлинулась чаєм. Не в прямому сенсі — ковтнула не туди, вдавилась на рівному місці. Але не встигла навіть відкашлятись, як тато знову увімкнув свого внутрішнього екзаменатора:

— А як ти навчаєшся, га? Мені, знаєш, кавалери без освіти — як сапа без ручки.

Його голос був таким серйозним, ніби він не просто питав, а ставив остаточний діагноз. І це було сказано саме тим тоном, яким зазвичай коментують провали на держіспиті. Я закотила очі. Це що, перевірка? Всі етапи співбесіди зараз будуть? «Освіта, досвід, цілі на найближчі п’ять років», — промайнуло в голові. Ще трохи — і тато дістане блокнот з ручкою й почне нотувати відповіді.

Макс трохи напружився — я побачила, як у нього ледь помітно сіпнувся кутик губ, ніби він не знав, сміятись чи нервово ковтати повітря. Він подивився на мене, шукаючи в очах підказку, але я тільки ледь знизала плечима: ну от такий він, привіт у наше життя.

— Вчуся нормально, — нарешті сказав Макс. — На першому курсі. Агроінженерія. Поки що без хвостів.