Розділ 2 Макс у селі. День перший — виживання.

Емма

Я прокинулась із чіткою думкою: Сьогодні. Він приїде.

Цей день я чекала з тієї самої хвилини, як ми попрощалися після сесії. Макс нарешті дотримав слова — обіцяв приїхати в село на літо, і от... сьогодні цей день настав.

Поки ще не настала спека, я вийшла з чашкою кави на подвір’я. Ранкове сонце ковзало по мокрій траві, і все здавалося таким спокійним… поки мама не вигукнула з кухні:

— Еммо, дзвонить телефон!

Я миттєво скочила. Телефон? Тільки не кажіть, що це він…

— Алло? — видихнула я.

— Привіт, Еммо, — почувся його знайомий голос. — Я вже біля села. Можеш виходити мене зустрічати.

Я усміхнулась так широко, що, здається, у мене злиплися щоки.

Вже за кілька хвилин я стояла біля зупинки. І от він — Макс.

Макс

Я мріяв про літо. Спокій, шашлики, серіали. А потім вирішив — поїду до Емми. В село. Романтика, природа, нічне небо й вона – моя Емма.

Сонце пекло в обличчя, рюкзак натирав плече, але я зійшов з автобуса, як герой бойовика — у сонцезахисних окулярах, білій футболці, з виглядом людини, яка щойно перемогла мегаполіс.

І що ж, мене першою зустріла Емма. Так, але ще — курка.

Ні, не просто курка. Вона виглядала так, ніби щойно закінчила службу в морській піхоті. Стояла просто за моєю спиною. Пильно. Без кліпання.

— Еммо, — сказав я серйозно, не знімаючи окулярів. — Я готовий. Я витримаю село.

— Вітаю. Це твій перший фанат, — сказала вона й кивнула на курку.

Я озирнувся. І вона кинулася на мене. КУРКА. Я побіг. Вона — за мною.

— Вона агресивна! Вона... вона ЗЛА! Це не курка — це курча-мутант! — кричав я, втікаючи від неї по селянському двору. Просто логічно — виживання важливіше за гідність.

— Вона просто обурена твоїми Nike, — кричала Емма, хапаючись за живіт від сміху. — Тут тільки гумові чоботи!

Через п’ять хвилин я стояв у дворі в дідових гумових чоботях сорок четвертого розміру. На мені вони виглядали, як байдарки. Але я тримався. Мужньо.

— Тепер я готовий. Де мій трактор? — заявив я, ніби прийняв нове сільське життя.

Емма

Курка, певно, теж здалась, бо пішла відпочивати на лавку. Макс, попри шок, тримався непогано. Я повела його знайомитися з батьками.

— Це мій тато Девід і мама Адріана. Вони не кусаються, не хвилюйся, — жартувала я.

Батьки були раді гостю, мама вже щось готувала на кухні. Я вирішила зробити екскурсію.

— Почнемо з головного — дім і ферма. Це твій полігон для виживання.

Дім — великий, двоповерховий, з кімнатою на горищі, якої я поки не показувала. На подвір’ї гойдалка, за садом — паркан, за парканом — маленька армія домашньої живності. Макс здригнувся, коли побачив гусей. Я не засуджую. Вони й мене лякають.

— Тут свині, кури, гуси, корови. Не встидайся — всі свої.

— Хм. Тепер я знаю, як виглядає справжній зоопарк без охорони, — пробурмотів Макс, оглядаючи все це.

— А тепер найцікавіше — техніка! Комбайн, трактор, сівалка — усе для справжнього агроінженера.

Макс відкрив рот.

— Я думав, тут буде... знаєш... город, бабуся, пиріжки... А тут — сільськогосподарська імперія!

— Поля покажу пізніше. До них ще треба пройтись.

— Звісно. Пішки. У чоботях-байдарках. Моє серце цього чекало.

А потім… Коні. Справжні! Не з фільму — а жваві, граційні, з блиском у гриві й могутніми грудьми. Вони бігли так, ніби їм належав увесь горизонт, і здавалось, земля тремтить під копитами. Макс мовчав, широко розплющивши очі. Я бачила — він не чекав побачити таке.

Він, певно, уявляв собі якусь стару ферму з парою кволих кіз і обшарпаним сараєм. А тут — простора стайня, левади, рівні загорожі, й чистокровні, доглянуті красені.

Я посміхнулась. Нехай знає — я не просто дочка фермера. Я — дівчина з майбутнім.

Макс

Я сміявся, але всередині тримав важкість. І знав, що тягнути більше не можу.

— Еммо, нам треба поговорити, — сказав я, коли ми повернулись до дому. — Я тримаюсь з останніх сил.

— Говори, — сказала вона м’яко.

— Коли я приїхав додому, мене зустріла мама. Тата не було. Я питав, де він. Вона... вона чекала, щоб сказати мені: вони розлучилися. Тиждень тому. А я дізнався тільки два дні назад.

Я опустив очі. Відчуття порожнечі, несправедливості, розгубленості.

— Вони не сказали нічого, бо я закінчував навчання. Мама сказала, не хотіла мене відволікати… Та я просто... я не знаю, як це прийняти.

— Максе, — сказала вона. — Я поруч. Завжди.

Я відчув, як щось нарешті спадає з плечей.