Розділ 1 Подруга з минулого

Емма

Я прокинулась не від будильника, а від того, що сонце лупило в вікно так, ніби хотіло сказати: «Гей, вставай, студентка! Канікули самі себе не проживуть.»

Я вдома. У селі. І це прекрасно. Після університетського темпу все здавалося уповільненим кіно. Мені це подобалося. І водночас — трохи лякало.

У селі ранок починається не з кави. Він починається з крику півня, якому, здається, дали премію за акторську гру. Потім — гавкіт сусідського пса, бо комусь знову прийшло в голову йти повз його територію. І тільки після всього цього — кава. Тихенько, на кухні, щоб ніхто з домашніх не втягнув у ранкове «поки ти сидиш, може, попідмітаєш подвір’я?».

Я вийшла на ґанок із кавою в руках, вдихнула свіже повітря і сіла в старе, але чарівне крісло-гойдалку. Літо тільки почалося, і мені здавалося, що попереду — сотні таких ранків.

Я сиділа босоніж, гойдалася на кріслі й думала лише про одне — через два дні Макс буде тут. Нарешті.

Як тільки я вмостилася зручно й ковтнула ковток кави — подумала саме про нього. Про його усмішку, коли він розповідав про трактори (так, не найромантичніша тема, але чомусь я тоді мало не розтанула).

Телефони, відеозв’язок, смішні стікери в месенджері — все це, звісно, добре. Але не замінює його присутності.

Не замінює його очей, які завжди, навіть коли мовчать, знають усе.

Я зробила ковток кави й усміхнулась. Як тільки він повернеться — ми знову будемо разом. Цього літа — щодня. Він обіцяв. Я навіть поставила будильник у телефоні з назвою «-2 дні до щастя».

—  Але… «Поговоримо пізніше.» — Ця фраза вже другий день живе у мене в голові.

Не те щоб я драматизувала, просто… я драматизую. Бо що це взагалі значить? Це ж не «Цілую», не «Скучив», навіть не «Йду вечеряти, потім напишу.» Це як крапка без речення. Як «ага» у сварці. Як сцена, де герой виходить у темряву і не повертається. Я сто разів перечитувала ці слова, вдивляючись у кожну букву, ніби між ними захований секретний код. Може, я щось не так відповіла раніше? Може, він щось знає? Може, його вкусила якась дурна ідея змінити життя? Я знаю, це звучить смішно. Але мені зовсім не смішно. Я ж просто чекаю на нього. Через два дні він має повернутись, і ми будемо разом усе літо. А поки — я живу з цією фразою в голові, як з відкритим додатком, що жере батарею і не дає спокою.

Раптом біля хвіртки загальмувала машина. Я побачила, як знайоме авто здіймає пилюку біля нашого сільського двору. Спершу подумала — листоноша.Я підвелась. Підійшла ближче до хвіртки і вже хотіла подумати, що, можливо, це хтось загубився…

Ще до того, як встигла роздивитись номер, знайоме кучеряве волосся з’явилося з вікна.

— Та ну, — прошепотіла я сама до себе.

Дверцята авто клацнули. Із салону, ледь не вибивши двері, вистрибнула вона — Софі. Легка сукня, стильна сумка, розпущене волосся і усмішка, яка завжди змушувала людей повертатися. Моя однокласниця, моя вайбова душа, королева весняного манікюру і людина, яка одного разу примусила мене йти на шкільну дискотеку з чубчиком, накрученим на олівець.

— Сюрприз! — закричала Софі й вибігла з машини.

Я й гадки не мала, що понеділок може починатися з такого сюрпризу.

— Софі?! — мої брови піднялися аж до волосся і я підстрибнула на місці.

— Та хто ж іще, моя сільська принцесо! — засміялася вона.

— Ти серйозно тут?! — я не вірила, що вона реально тут, у нашому селі, на початку літа, без попередження.

— А ти думала, я тільки по відеозв’язку існую? — усміхнулася вона і вже наступної миті обіймала мене так, ніби ми не бачилися роками. Хоч минуло лише кілька місяців.

— Ти ж мала бути в місті! — я засміялась і кинулась до неї. — Ти ж тільки вчора постила сторіс із якогось ресторану. — Ти що тут робиш? — я крутилась навколо неї, мов кішка навколо валер’янки. Я не могла повірити, що вона тут, поряд. Що тебе занесло в наше село?

— Новини! Гучні! Термінові!— підморгнула вона. — А ще мені було потрібно побачити тебе наживо. О, Боже, ти не змінилась!

— Ну? — я нахилилась ближче. — Розповідай. Що за блиск в очах? Новий хлопець? Новий iPhone? Виграла мільйон?

Софі посміхнулась загадково і…  — вона махнула рукою перед моїм обличчям і показала мені ліву руку. — Ну, по-перше, я заручена.

Там, на безіменному пальці, виблискувала обручка. — тоненька срібна обручка з камінцем, що спіймала сонце й засліпила мене на секунду.

— Ні. Твій Тім? — я ледь не впустила телефон. — Ви що…?

— Не може бути! — Він… зробив пропозицію?

— Тім зробив це на мій день народження. Я була у піжамі з мультиками на штанах, обмазана шоколадом від торта, і взагалі не очікувала. Але він став на коліно просто на кухні й сказав, що не хоче чекати більше ні хвилини.

— І ти сказала…

— А що мені було робити? Я проковтнула шматок торта й розридалась. Потім сказала так.

—  Коли весілля, —  запитала я…

—  Цього літа. Ми не хочемо чекати. Усе відчувається правильно. Він той самий. Знаєш, про кого я мріяла. І я не хочу більше відкладати.