Пролог «Поговоримо пізніше.»

Літнє повітря села було густе й медове — пахло свіжоскошеним сіном, м'ятою та полином.

Їхала маршрутка. Гриміла, гуділа, рипіла — як бабусина скриня, тільки на колесах.

Емма сиділа біля вікна, притиснувши рюкзак до себе, наче той міг врятувати її від цієї сільської тряски. Висунувши голову з вікна маршрутки, що гуркотіла останніми кілометрами до батьківської хати, Емма заплющила очі від вітру. Вперше за довгі місяці вона могла вдихнути на повні груди й не думати про дедлайни, парі, про місто, яке виснажувало шумом і поспіхом.

Позаду двоє дядьків обговорювали, чия картопля «виросла з совістю», попереду — бабуся везла курку в коробці, яка іноді кугикала, ніби теж мала свою думку про маршрут.

Але Емма все це не чула.

Вона дивилась у вікно, занурена в головну думку літа:

«Я студентка. І це мої перші справжні канікули. І я проведу їх з Максом.»

О, літо обіцяло бути кінематографічним: морозиво з пластикової чашки біля ставка, пікніки в полі, вечори з гітарами, світанки з кавою й поцілунками, запах сіна і...
Бу-блінь — телефон вібрував у руках.

Емма глянула на екран, посмішка вже з’являлася на обличчі, бо ж це точно Макс. Хлопець мрії, стратег з серцем поета і задатками фермера.

Макс: «Поговоримо пізніше.»

Все. Кінець. Привіт, паніка.

В голові включився гучномовець: «ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?!»

Це «поговоримо пізніше» було гірше, ніж «нам треба поговорити», бо звучало ще більш пасивно-агресивно-загадково. Чому «пізніше»? Що сталося? Щось не так зробила? Учора ж він надсилав їй мем про корову, що танцює, і писав: «Я не уявляю це літо без тебе». А тепер – тиша і оте… «поговоримо пізніше».
Може, він упав у яму? Втратив пам’ять? Побачив свою першу любов у супермаркеті?

— Заспокойся. Може, просто в нього сіла батарея. І він написав це, поки в нього в руках була зарядка, телефон і одна секунда життя.

Ха. Ха. Ха. Це звучить настільки неймовірно, що й вигадати важко.

Автобус зупинився біля таблички, і двері відкрилися з протяжним «фююююююююююю», ніби транспорт видихнув разом з нею.

— Емко! — вигукнула мама, вибігаючи з хвіртки ще до того, як маршрутка повністю зупинилась. — Ми вже думали, ти передумала!

— Ну, нарешті, наша студентка приїхала! — вигукнув тато Девід, розкинувши руки, немов збирався не обійняти, а пожонглювати нею. — Бач, не забула дорогу до села! Я вже думав, у вас там на парах GPS в мозок вшивають!

— Та де там, — усміхнулась дівчина, обіймаючи маму й тата по черзі. — Просто трохи затрималась — автобус зламався.

— А де ж Макс? — тато примружився, ніби шукаючи його за її спиною.

Емма коротко усміхнулась, поправляючи пасмо волосся.

— У нього родина, вони давно не бачились. Приїде за два дні. Обіцяв. Ви ж знаєте його — спочатку все перевірити, перепакувати, а вже потім рушити.

— І не кажи, — мама зітхнула. — Все по графіку. Як військовий.

Але Емма не сказала їм головного. Про її останнє повідомлення. І що вона поняття не має, приїде він взагалі…

Вона вдихнула запах свіжої землі, озирнулась на знайомі поля й подумала:
Це літо буде інше. Я це відчуваю.

У дворі все було по-літньому знайоме: гойдалка, що скрипить, як у фільмах жахів, кіт на паркані з обличчям філософа, і курка — та сама, що колись погналася за Еммою за «образу особистості».

А в голові знову лунав голос: «Поговоримо пізніше.»

Того вечора вона сиділа на гойдалці, тримаючи в руках домашній лимонад і дивлячись на рожеве небо. Курка дивилась на неї з-під куща, ніби питала: «Ну що, серце твоє вже розчавлене? Чи ще борешся?»

— Макс… — прошепотіла Емма. — Якщо ти не приїдеш через два дні, я скажу всім, що ти боїшся гусей. І що ти плакав на мультику «Коко». Двічі.

Гойдалка скрипнула у відповідь. Курка кивнула. Все було готове до великої літньої історії.

І вона ще не знала — це літо точно буде особливим. Просто не зовсім так, як вона собі уявляла.