СелфІ під Час АпокалІпсису

Ти, коли знайдеш цей лист, мабуть, і не повіриш мені. Що ж – знаєш, я й сам не зовсім вірю в усе те, що сталося, навіть незважаючи на те, що був непоганим актором не дуже поганого театру. Чому саме був, спитаєш ти. А подивися, де той театр? Вибухнув він, як і багато чого в цьому місті, й лише понівечені декорації нагадують про те, де колись стояла його будівля. Ти запитаєш, напевно: а через що з ним таке сталося? А сталося все через те, що місто просто забули, що країною чумакувала епідемічна пошесть виборів, що столиці стало байдуже, що країною щось ходило. Ну, паляндрувало собі, та й най мандрує, а от коли щось натворить і не матиме для відкупу багато грошей, тоді й загримить по всіх статтях за свої творіння. Ось так: морозного ранку робітники спокійно собі перефарбовували на афішах одного кандидата в президенти на більш рейтингового; веселі собаки ганяли велосипедистів туди-сюди; рум’яні продавщиці єдиного в місті супермаркету відгавкувалися на покупців, які в свою чергу ділилися на дві категорії: перші були чемними, бо мали купу грошей і витрачали їх на будь-що, а другі були злі та без грошей і ходили до магазину заради того, щоб погрітися. В цьому місті було всього три вулиці, приватизований трамвай, депо, а ще вокзал залізничний. Маршрутки майже не ходили, бо водії страйкували навпроти вокзалу проти підвищення цін на проїзд, – люди за такі ціни стали боятися їздити. Шоферам навіть комунальні послуги за це обрізали, але вони стояли все одно навпроти вокзалу, вже не знаючи, чи буде хтось їхати, а чи треба комусь кудись їхати, а чи на трамваї можна зайцем добратися. Пішки принципово не ходив ніхто, бо навіщо йти на иншу вулицю, коли трамвай є приватизований і маршрутки, може, дешевше коштуватимуть. Часом у маршрутки заходили пенсіонери та инші інваліди, розраховуючи на затишну бесіду і на те, що водії на сьогодні єдині, хто не кричатиме на них. А инколи базарна тьотя, яка торгувала неподалік вокзалу пиріжками, із жалю приносила шоферам прострочені пиріжки з лівером. Цілий контейнер приносила – не викидати ж їх. А ще було у нас місцеве телебачення, яке чомусь транслювалося лише за межами міста; неполітична газета, в якій, окрім політики, нічого більше не писали і яку до того ж не читав ніхто; кінотеатр «Звєзда», викуплений планетарієм ще за совітських часів, який так і не запрацював в епоху демократії; і театр, у який інтелігентні бабусі ходили доживати свою старість. Неподалік театру була ще безкоштовна лікарня з шикарним, на триста місць, моргом, і відвідувачі частіше заходили туди, бо музею в місті не було. Ще до війни (ну, тієї, що першою була) знімали глухонімий фільм про сліпого Франкенштейна, тож експонати любитель екстремального кіно – місцевий патологоанатом – вирішив приберегти до кращих часів. А на в’їзді до міста була льотна частина, у якій підприємливі господарі міста добували технічний спирт на переробку для внутрішніх потреб трудового населення. Літаки инколи пробували літати, але це вдавалося вкрай як рідко – злітна смуга була закороткою і закінчувалася десь за парканом самопроголошеного мера, нашого батька місцевих бомжів та міліціонерів, так що він часто виходив на своє подвір’я з молотком у руках і, мовчки удобрюючи собі ніс фосфоричними матюками, намагався полагодити штахетник. Навіть іноді шляхетно таки попадав по цвяху. На деревообробний його власний заводик, який переробляв той же таки технічний спирт на дещо менш горюче, але все одно схвальне в народі, бувало, і крадений ліс завозили – на вироблення нового штахету або шахів. Мав двох робітників – чорношкірих студентів невідомого університету, які потрапили випадково на практику і завдяки дегустуванню оковитої думали, що в цьому місті давно вже побудували комунізм і немає потреби малювати гроші для населення. А ще вони на території заводу розробили город, на якому чомусь росло все, окрім чогось їстівного. Часом до них прорабом влаштовувався доцент-кореєць, який непогано знався на вирощуванні екологічно-чистої анаші; її можна було вживати в їжу весело. Бомжів мер у місті відмінив, і вони працювали за сумісництвом у міліції. Загалом майже всі місцеві працювали в міліції – зарплата иноді була, але роботи в місті не вистачало, хоча заробітчани не дуже до нас їздили за такі гроші, за які не можна купити те, що ніколи не продавали, і навіть не знали назву такому товару. А мер обіцяв людям порядок, мер виконав свою обіцянку, надавши можливість населенню піклуватися самим за свій порядок, бо у мера не було ані заступника, ані мерії добротної. Авторитетні міліціянти мали на погонах величезні зірочки, а більш дрібні всякі, але дрібніші. А мер мав лише свою персональну дачу і шість акрів землі, на якій його прораб-кореєць вирощував той же самий екологічно чистий продукт, що і на заводі, щоб нікому з голоду не померти. Ще мер пообіцяв скоротити робочі дні, та так захопився, що скоротив по три дні з кожного місяця. А потім подумав і від нічого робити додав тринадцятий місяць у календар, увіпхнувши в нього всю відрізану зайвину і поставивши на самому кінці зими та й назвав його гнилень. У людей було повір’я добре: після наслідків зими все недогниле на вулицю викидати треба було, щоб і відпустка на той світ вдалася, і в погребі було спокійно. Навіть новий рік запровадив мер святкувати в цей місяць, але патрони для феєрверків наказав не видавати, бо від технічної горілки людям наскільки було радісно, що працювати не хотілося і люди за тиждень намагалися зайняти чергу до моргу-музею. Міліції у святкові дні також не видавали зброї, бо там працювали, як я вже зазначав у листі, майже всі, ще й при тому, що багато хто з них був порядним споживачем алкоякісного товару. І всі й по сьогодні були б вдячні своєму господареві міста за таке щастя, якби не сталося от що… Починався вечір напередодні старого-нового року – вечір з тринадцятого гниленя на чотирнадцяте, і люди, закупивши заморожені напівфабрикати олів’є та вінеґрету, прямували по премію у вигляді технічних потреб споживчих профспілок на всі радости і нерадости. А на вулиці все було, як і треба було тому бути, – волелюбні собацюри догризали чергового велосипедиста; приватизований трамвай повертався з одного кінця міста в инший прямісінько в депо; водії маршруток обіцяли безкоштовно розвезти по домівках пенсіонерів, а налаковані п’яні продавщиці почервоніло погикували то на тих, то на тих, то на тих, але з усмішкою. Міліція ж супроводжувала чорношкірих робітників майже всім спецвідділом на електричку до Африки, а я тоді, користуючись повною відсутністю кого-небудь, бавився в покер на міліцейському стратегічному комп’ютері, аж раптом… В іншому моніторі аж заіскрила неголена пика нашого генерала, який кричав своїм жарґоном на все і всіх, але сьогодні на чергуванні був я – відпрацьовував на півставки, бо в театрі вже задовбали своєю нерозбавленою колядою. Ти! – заволав генерал так, що одного з комп’ютерів ухопив вірус. Хто, я? – ображено перепитав я. Нє, блін, помпа від ровера! Ти тут запитання на свій покер викладаєш, а на вулиці твою мать! – чемно прошипів він, і я побачив, як нездорового кольору шматок бруківки уліпив з насолодою йому в голову. І цей монітор зашипів і сказав на добраніч. Я надумав вийти на вулицю перекурити, але в сталеві двері щось зашкварчало і голосно луснулось. Мабуть, пішов сніг, – подумав я і не зміг виштовхати двері назовні. Другий пентіум налаштований був попрощатися теж, і всі монітори втупилися в мене своєю непрацюючою пикою. Хотілося кави, але я переплутав штепсель кавоварки із штепселем непрацюючого ніколи, але справного телевізора. Увімкнувся вперше наш місцевий тринадцятий канал, який транслював вуличні події. Отже, сталося ось таке, поки я хотів покурити і кави: «В електричці з зафарбованим номером, у першому вагоні, за маршрутом Закаблуки-Рів, їхав кандидат у президенти. Хотілося найдешевших розваг та й грошей на четверті підряд вибори, які відбуваються щомісяця, як то кажуть: свині з’їли. Тож він хотів на останні свої, перед новим бюджетним лаве, ще й провінційного люду підкупити собі. Точніше, голоси. Не знав він, сердешний, що инший претендент знав, якою електричкою їхатиме його конкурент, і найняв для його ліквідації кілера-камікадзе. Кілер спокійно пройшов повз охорону, яка захопливо грала в дурня на іншому кінці вагону і не зважала ні на кого. Камікадзе було вже наставив дуло свого «кєдра» із супербезгучним глушком, коли це почувся неприродний скрегіт поламаних дверей, і у них майже влетіла розчервоніла провідниця, яка тупо бігла на початок вагону, у тамбур, щоб нарешті випісяти своє святкове пиво. Бачачи, що робити більше не лишається, як стріляти, камікадзе вистрелює у кандидата, той вдячно обіймає йому ноги і акуратно падає поміж лавками. Охоронці подумки обговорювали фільм про мадам Тюссо, а тьотя Ґруня, як потім з’ясувалося у ненаписаному некролозі, порівнявшись із вбивцею, заволала щосили, намагаючись воскресити труп, і легенько напісяла під собов дебелу калюжу. Охоронців ніхто не встигнув відклеїти від лавки, і тьотя Ґруня з нежіночою силою вирвала двері і почала рватися з вереском: «Памагітє!» до машиніста. Нарешті, вибравшись із обіймів покійного, вбивця висунувся і націлив зброю на обпісяну тьотю, але в цей час напівсплячий машиніст відчинив двері, й куля, усвідомивши свій прямий шлях, лишила на його лобі червоний знак Ґуру, а що він взагалі ніколи не належав до індійської раси, то провалився мертвим у свою рурку. На останній «SOS» провідниці стоп-кран ніяк не відреагував, і вона з прощально-протвереженою міною отримала мудре благословення від супертихого «кєдра». Поїздові лишались лічені хвилини до прибуття на кінцеву станцію, і камікадзе вирішив себе підірвати. Мертвий депутат нікого не чіпав і всією своєю трьохсоткілограмовою тушею обережно приліг на пульт. Трикратний убивця вирішив себе підпалити за допомогою сірки. Сірники, без будь-якої надії на щось хороше, розмокло плавали в пурпуровій калюжі нехазяйської сечі. Бляха, – подумав кілер і став чотирикратним призером сьогоднішньої стрілянини. (Хоча – як було все насправді і хто що подумав, цього ніхто не знатиме, але телевізійникам треба було сенсацію, і вони, тішачись, що їх нарешті бачить і чує все місто, змонтували цікавий сюжет, побудований на справжній катастрофі!). Електричка, вистукуючи на рейках свій Dingle Day, на повній швидкості розтрощила набридлий тупик і, задавивши по дорозі шістьох турнікетників та хлопця, який поповнював усім мобільники, поїхала в напрямку кафе «Встрєча», таранячи попереду себе бруківку і щедро роздаровуючи її на всі боки перехожим. На вокзалі неофіційно був оголошений день тверезости, деякі клапті величезних каменюк били замріяних почекальників чогось по зубах, а декого цідили прямо в морду, забризкуючи мозком і кров’ю свіжовимиту хлоркою і святково налаштовану приміську касу. В кафе саме був свистопляс під гучні децибели народної героїні всіх часів і поколінь німкені Вєрки Сердючки, а п’яний господар цього культурного заходу вкотре помилково мацав коліно свого квадратного зятя, за що неодноразово отримував від того романтичний цілунок кулаком в пику, коли раптом, хитаючись на всі боки, в’їхав оскаженілий порушувач тиші, давлячи веселих гостей, барменів і Сердючку. Ще в повітрі чулося розпачливе: «Придурки, а навіщо ж водку бити…», а в повітрі вже запахло роздавленим спокоєм, розбавленим сталевим і незворушним писком божевільної електрички, що носом виїжджала із кафе, струшуючи з себе, нібито мушву, людські залишки… Шофер маршрутки № 007 саме думав розвозити набридлих пенсіонерів, куди їм годиться. Їх було всього двоє – один, ніби коханку, обіймав свої повсякденні милиці, а инший зовсім п’яний. Поїзд обережно луснув ззаду у маршрутку, одна із милиць улупила з усієї дурі шоферу в потилицю, п’яного діда укачало, і той почав обстругувати весь автобус водоспадом щедрих дарів неперетравленого обіду. В такій теплій обстановці буса притаранило до бордюру – еквілібричним сальто плавця він декілька разів перекувекався через затори авто і нарешті приземлився на дахівку якогось пригальмованого «LEXUSa»; винувато чмихнув і вибухнув, не лишаючи нікому ні попереду, ні позаду шансів жити. Собаки угледіли небесний експрес Санта-Кляуса, облишили недогризеного велосипедиста і, весело обгавкуючи і виляючи хвостами, кинулися супроводжувати дружню колону вагонів. Синьо-засмальцьована стріла пахнула смаженим м’ясом і веселим святом. З носа локомотива стікала пурпурово-брунатна пляма, яка здаля нагадувала пляшечку 0,33 Coca-cola. Мабуть, злякавшись незапланованих висот, ще й при тому, що нижні вагони вже діставали пси, поконана електричка з усіма своїми новими лейбами і наліпками впала на супермаркет і завмерла. Невдовзі пролунав вибух. У той час на честь таких декоративних вогників таки вилетів із анґару недорозбираний літак, але пілоти, бачачи, що на таке свято їх не запросили, вирішили розвертати свій кукурузник, гублячи зі страху недокручені гайки та ґвинти. Розвернутися їм вдалося: літак безсило спікірував на дачу нашого улюбленого мера, який у затишному родинному кодлі саме розкорковував плящину недорогого шампанського. Неподалік від будівлі мера знаходилося депо, і трамвай вже майже доїжджав до нього, коли раптом з поваги до пам’яті посадовця звернув у протилежний бік рейок і, борознячи перед собою асфальт і остаточно втративши керунок, з усієї дурі вмазався у заводик миролюбного мера. Мер крав не тілько ліс на ремонт паркану, але й електроенергію для своїх потреб з високовольтної лінії, яка йшла через усе місто, проте за межами жилої частини. Завод потроху і газ крав, тож одразу злетів у повітря. Один із дротів високовольтної заіскрив і, врочисто потріскуючи та літаючи навколо стовпа за орбітою, зачепився-таки за слабовольтні дроти й замовив секундну тишу, насолоджуючись тріскучим парканом в яскраво-різнокольоровому вогнищі. Водоканал і теплопостачання міста перестало диха…» На цьому телевізор загарчав і разом з усіма иншими електроприладами вимкнувся. Все-таки наш генерал мав п’ятнадцятилітній стаж не тілько в міліції і тому дуже не любив ґрати. Хотілося курити, і тому я побив об віконну раму не один стілець, поки відірвав від комп’ютерного стола металеву ніжку і, нарешті, закурив на вулиці. В приміщенні знову різко увімкнулося світло. Я відійшов подалі від будівлі, щоб дати їй спокійно вибухнути. От чорт, з розетки телевізор не вимкнув, – подумав і побрів шукати ще живих. Скрізь зустрічалися руїни, але вже нічого не хотіло підриватися. Мобільний я забув у міліції, з транспорту не рухалося нічого. Дійшовши до недогорілого краю міста, побачив, як якісь вояки розмотували бухти колючого дроту. Почав проситися за межі міста, розповідаючи про катастрофу, але мене не пропустили назовні, сказали, щоб тихо сидів і нікуди не рипався. А не було ніякого катаклізму, усіх побила якась невідома і не піддатлива лікуванню чума. Ніхто тепер і близько не підходитиме до колючого дроту, який обгороджує ділянку радіусом у тридцять кілометрів. Мої листи ти знайшов на вокзалі у незгораючому сейфі, товаришу з неураженої зони, тож порятуй мене! Я вже не знаю, скілько часу тут без будь-яких засобів зв’язку; маю лише саперку і «кедр», який випав з тієї довбаної електрички; харчуюся пересоленим м’ясом та ковбасами, які накопав на руїнах супермаркету… Хочу вибратися звідси за будь-яку технічну ціну!!! На вулиці Суботи лишилися будинки – два інвентарних номери, а в одному я живу, бо більше нікому. Як відомо, батьки не обманюють: «Наша міліція нас вбереже!» Мене вберегла самотнім. Слухай, а може, у вас там теж аварія на все місто сталася і ти єдиний лишився читачем мого листа?..