Епілог

Андрій сидів на підвіконні, дивлячись на місто, що прокидалося. Сонячні промені заливали кімнату, розганяючи останні тіні ночі. Навіть пилинки, що танцювали в повітрі, здавалися освітленими зсередини, наповненими новим змістом. Тиша навколо нього була вже не обтяжливою, а спокійною, наче сама кімната вдихала та видихала разом з ним.

Минуло кілька місяців з того ранку, коли він прийняв рішення відпустити. Тепер, згадуючи ті дні, Андрій відчував, ніби дивиться на старі фотографії — дещо розмиті, але сповнені щемливих спогадів. Розмова зі Свєтою, та довга, відверта розмова, стала для нього по-справжньому цілющою. Вона не давала готових відповідей, але допомогла йому знайти їх у собі. Свєта була тим якорем, який утримав його під час шторму, а потім – легким подихом вітру, що допоміг відпустити старі образи. Її присутність, її здатність вислухати без осуду, її прості, але такі глибокі слова стали тим каталізатором, який запустив процес його власного зцілення. Вона була поруч, коли йому це було потрібно найбільше, не вимагаючи нічого натомість, лише дозволяючи йому бути собою.

Він почав жити інакше. Шкільні дні стали наповненими не лише обов'язками, а й новими ідеями, які він раніше боявся втілювати. Вечори вже не були порожніми. Він знайшов нове хобі – почав вчитися грати на гітарі. Невмілі акорди спочатку різали слух, але з кожним днем ставали все впевненішими, а музика, що народжувалася з-під його пальців, приносила несподіване задоволення. Книги, що роками припадали пилом на полицях, оживали під його поглядом, відкриваючи нові світи та ідеї.

З Танею вони так і не зустрілися. Принаймні, поки що. Але Андрій більше не відчував до неї ворожості. Він поступово починав розуміти, що кожен з них переживав втрату по-своєму, і кожен мав право на свій шлях зцілення. Біль за Богданом нікуди не зник, але він перестав бути таким гострим, таким пекучим. Тепер це був скоріше тихий сум, що нагадував про любов, а не про втрату. Спогади про Богдана більше не розривали його на частини, а зігрівали, як давнє, добре вино.

Андрій зітхнув на повні груди, відчуваючи, як у ньому зароджується не просто надія, а впевненість. Це було відчуття свободи, справжнього звільнення. Він більше не був прив'язаний до минулого, не боявся майбутнього. Життя розгорнулося перед ним, яскраве, непередбачуване, але повне можливостей. Він дозволив собі жити, і це було його найбільшим досягненням.