22. Прозріння

Андрій повернувся додому без настрою. Зустріч з Танею нагадала йому про болюче минуле. Це було схоже на незакриту травму. Він більше не міг сидіти в соцмережах і переглядати смішні та безглузді відео, підписуватися на блогерів, як його однолітки. Юнак використовував свій телефон лише для дзвінків та переписок зі Свєтою. Вони почали зустрічатися відносно недавно, але не могли обходитися довго один без одного.

Хлопець побачив повідомлення від дівчини, яка цікавилися як минув його день. Андрій вперше не хотів їй нічого відповідати, хоча вони запланували побачення на вихідні.

Він сходив у душ і виключив світло в кімнаті. Темнота заспокоювала і позбавляла в душевних проблем. Хлопець не помітив, як провалився в сон і прокинувся аж на ранок, страждаючи від болю в шиї. Напевно, знову заснув у якійсь дивній позі, намагаючись сховатися від власних думок. Нічна темрява, що так заспокоювала його минулого вечора, розвіялася, відкриваючи кімнату, наповнену сірим ранковим світлом.

Андрій взяв телефон до рук і побачив дзвінок від Свєти. Вона не забувала турбуватися про нього. Вона була його якорем, єдиною світлою плямою в цьому напівтемному світі спогадів і болю.

— Привіт, — ледь чутно промовив він, намагаючись приховати свою втому. Вибач, що не відповів вчора. Просто...

Він замовк, не знаючи, як пояснити той вибух емоцій, що накрив його вчора на цвинтарі. Чи зрозуміє вона? Чи зможе він взагалі колись повністю звільнитися від цього тягаря?

  Голос Свєти одразу змінився, наповнившись занепокоєнням.

— Щось трапилося? Ти якийсь не такий. Все гаразд?

Андрій вагався. Чи варто їй знати? Він не хотів завантажувати її своїми проблемами, але й приховувати правду здавалося неправильним. Зрештою, він вирішив бути чесним. Свєта заслуговувала на це.

— Я зустрів Таню, — тихо сказав він, відчуваючи, як знову підступає гіркота. — На цвинтарі. Вона приходила до Богдана.

Запала пауза. Свєта знала, наскільки болючою для Андрія була тема смерті Богдана, і як сильно він звинувачував Таню в тому, що сталося.

— І як... як все минуло? — обережно запитала вона.

— Як завжди. Ми сперечалися. Я знову наговорив їй зайвого, а вона… вона все ще тримається за те минуле, за той блог. Це так дратує, — голос Андрія став жорсткішим. — Ніби нічого не змінилося. Ніби нічого й не було.

Він відчув, як Свєта глибоко зітхнула на тому кінці дроту.

— Андрію, я знаю, як тобі боляче, — сказала вона м'яко. — Але, можливо, вона тримається за це тому, що це єдине, що їй залишилося? І, можливо, не варто її засуджувати так сильно. Кожен справляється з горем по-своєму.

Його щелепи стиснулися. Легко говорити.

— Просто… я не можу це прийняти. Мені здається, що вона забула, як ми втратили Богдана. Через їхні дурні ідеї для відео.

— Вона не забула, Андрію. Просто... спробуй подивитися на це з іншого боку. Можливо, їй теж дуже важко.

Андрій не відповів. Він знав, що Свєта має рацію, принаймні частково. Але визнати це було важче, ніж він думав.

— Може, тобі потрібно поговорити з кимось про це? Не з Танею, а з кимось, хто зможе тебе підтримати? — продовжувала Свєта. — Або... може, варто спробувати її зрозуміти?

Андрій знову заплющив очі. Зрозуміти? Після всього, що сталося? Це здавалося неможливим. Він відчував себе розірваним між гнівом і, як не дивно, втомою від цього гніву. Може, Свєта права. Може, триматися за цю образу так само руйнівно, як Таня трималася за той блог.

— Я не знаю, Свєто, — нарешті видихнув він. — Я просто не знаю, що робити.

Свєта мовчала, даючи йому час. Потім її голос прозвучав спокійніше, ніж будь-коли.

— Знаєш, Андрію, іноді найважче — це прийняти те, що ми не можемо змінити минуле. Але ми можемо змінити своє ставлення до нього. Може, Таня… вона просто намагається впоратися. І, можливо, вона теж страждає. А ти, звинувачуючи її, просто продовжуєш триматися за цей біль. Це виснажує тебе.

Андрій заплющив очі, уявляючи слова Свєти. Її слова, на диво, не викликали звичної хвилі опору. Вони були як тихий струмок, що поволі просочується крізь сухий ґрунт. Він відчув, як напруга в його шиї трохи послабилася.

— Я просто... я злий. Злий на все це, — прошепотів він. — Злий на себе.

— Я знаю, — зітхнула вона. — Але ти не мусиш проходити через це сам. Ми ж пара, правда?

Він відчув, як на його обличчі з’явилася слабка посмішка. Вона завжди знала, що сказати.

— Так, ми пара, — підтвердив він, і ці слова, здавалося, принесли йому деяке полегшення.

Вони попрощалися, і Андрій відклав телефон. Відчуття тяжкості в грудях, хоч і не зникло повністю, але стало менш гострим. Він вирішив приготувати собі сніданок. Коли він зайшов на кухню, його погляд випадково впав на шафу, де стояла стара коробка з пам'ятними речами Богдана. Серед них був і ноутбук, на якому вони колись монтували свої відео.

Якась незрозуміла сила потягнула його до нього. Андрій відкрив кришку, натиснув кнопку живлення і дочекався завантаження. Руки самі потягнулися до іконки браузера. Він знав, куди йти – на канал, де вони з Богданом викладали свої  «шедеври».