18. Реквієм за мрією

У Тані була мрія стати відомим блогером із сотнями тисяч підписників, давати інтерв’ю, робити рекламні інтеграції та ніжитися на сонечку біля власної вілли. Зараз вона лежала в лікарні і мріяла про мамині вареники та легку комедію, яку б вона включила на планшеті. Доля повернулася до неї спиною через те, що вона не цінила те, що має.

– Як ти себе почуваєш? – мама схилися над нею, а неподалік стояла Руслана, яка була мовчазна і сумна.

– Вже краще, мамо. Хочу додому. Здається, це такий поганий сон в який я потрапила через власну необачність, – відповіла Таня, пригадуючи, як заснула прямо на вулиці.

– Ти нас налякала: зникла, навіть не попередивши, куди пішла, – мамині очі були припухлі від сліз. Вона пережила сильний стрес.

– Вибач, мамо, я така егоїстка, – щиро попросила вибачення дівчина. Таня саме зараз потребувала підтримки, спокою та любові. Вона боялася осуду.

– Я думала, що втрачаю тебе, адже перемерзання – це такий удар для організму.

— І я боялася, мамо, — голос Тані був тихий і ламкий. Вона відчула, як солоні сльози поволі скочуються по скронях, гублячись у волоссі. — Коли прокинулася, було так холодно і страшно. Я... я зрозуміла, яка я дурна.

Мама ніжно погладила її по руці, що лежала поверх ковдри. В її очах більше не було докору, лише безмежна втома і любов.

— Головне, що ти зараз тут, з нами. Що жива і йдеш на поправку, — прошепотіла вона, притуляючись щокою до Таніної долоні.

Руслана нарешті зробила крок від стіни. Вона все ще була бліда, але в її очах з'явився якийсь проблиск. Вона мовчки взяла Таніну руку з іншого боку.

— Ми... ми дуже хвилювалися. Я... я ледь не цілу ніч не спала, — її голос теж тремтів.

Таня ледь помітно стиснула її пальці у відповідь. Цей тихий прояв турботи, присутність цих двох найрідніших людей у світі, були ціннішими за тисячі лайків, за мільйони переглядів, за будь-які рекламні контракти, що колись марилися їй. Справжнє тепло було не на сонечку біля вілли, а тут, у лікарняній палаті, в дотиках рідних рук.

— Вибачте мене... будь ласка, — повторила Таня, і цього разу її вибачення було адресоване не лише мамі, а й самій собі – тій, яка так сліпо гналася за ілюзією, ледь не втративши реальність.

Таня заплющила очі, вдихаючи знайомий запах маминих парфумів, відчуваючи тепло Русланиної руки. Можливо, це і був той самий «Реквієм по мрії» про славу та багатство, але замість нього народжувалася нова, тиха і справжня мрія – про затишок дому, про обійми, про прості радощі життя поруч із тими, хто тебе любить.

***

Андрій потихеньку збирав свої речі і пакував у великі коробки. Покупці дали їм час на підготовку. Юнак досі не вірив, що тепер в їх квартирі житимуть чужі люди і йому прийдеться адаптуватися до нових умов життя.

Минув майже місяць після трагедії, але спогади душили всіх, тому це вимушений крок, який мав би привести до полегшення.

Хлопець втомився складати речі і приліг на диван. Завтра він з батьками залишить квартиру і зробить крок в інше майбутнє. Чи міг він колись подумати, що життя так зміниться? Мрії про щасливе життя залишаться позаду.

– Андрію, ти ще не спиш? – батько зайшов до кімнати. Він був виснажений через поведінку своєї дружини, якій він недавно дав заспокійливе.

– Ні, щойно закінчив збирати речі. Як ви?

– Не питай, кожна ніч, як випробування з фільму жахів. Сам чекаю, коли вже ми виїдемо з цієї квартири. Я зайшов попередити, що завтра встаємо о восьмій ранку, а не о дев’ятій, як домовлялися.

– Я думаю, що скоро стане легше. Час лікує, як кажуть спеціалісти, – намагався посміхнутися Андрій.

– Поки що це нас не стосується. Ех, упустили нашого синочка, – батько схлипнув, стримуючи нестерпний біль.

Син обійняв батька і почав втішати. Тепер він був єдиною дитиною в сім’ї і мав не підводити батьків своєю поведінкою.

— Нам потрібно триматися, тату. Разом ми впораємося, — прошепотів Андрій, відчуваючи, як стискається серце від болю, що заповнював його батька. — Ми сильні.

Батько лише кивнув, його плечі здригалися від стримуваних ридань. Вони стояли так кілька хвилин, дозволяючи мовчанню говорити за них. Андрій відчував, як важкий вантаж відповідальності лягає на його молоді плечі. Він розумів, що тепер він — опора, маяк у темряві, що огорнула їхню родину.

— Іди відпочинь, сину. Завтра буде довгий день, — врешті сказав батько, відсторонившись. Його голос був хрипким, але вже не таким розбитим.

Андрій повернувся до дивана, але сон не йшов. У голові роїлися думки про минуле, про сміх брата, про їхні спільні ігри. Він пам'ятав кожен куточок цієї квартири, кожну тріщину на стіні, кожну пляму, що мала свою історію. А тепер це все стане історією для інших. Він мав бути опорою для своїх батьків, які втратили найцінніше.

— Ти повинен бути сильним, — повторював собі Андрій, заплющивши очі. Він відчував, як до горла підступає клубок, але з останніх сил стримував сльози. Він не міг дозволити собі плакати. Він мав триматися. Заради них.