17. Селфі

Шум бару залишився позаду, ніби фізично відрізаний невидимою стіною, варто було Тані переступити поріг. Гамір, музика, сміх – усе це стихло за її спиною, залишивши її сам на сам із гучною тишею нічного міста. Холодне повітря вдарило в обличчя, обпалюючи щоки, але воно не могло заморозити той гарячий клубок болю та розчарування, що застряг десь глибоко всередині. Плечі досі здригалися від стримуваних сліз. Вона йшла вулицею, не розбираючи дороги, просто вперед, кудись від цього місця, яке не принесло ані забуття, ані тепла, а лише посилило відчуття власної нікчемності та самотності.

Ноги привели її до невеликого скверу неподалік, де завжди було порожньо пізно ввечері. Вона сіла на холодну лавку під ліхтарем, що тьмяно освітлював порожні алеї. Навколо – ні душі. Тільки шум дерев на вітрі та далеке гудіння міста. Ось вона, самотність, від якої так хотілося втекти, але яка наздогнала і тепер сиділа поруч на лавці, дихаючи в потилицю.

Рука сама, ніби за давно відпрацьованою звичкою, потяглася до кишені, намацала холодний метал телефону. Таня вийняла його, екран спалахнув яскравим світлом у темряві. На мить вона просто дивилася на заставку – якусь абстрактну картинку, яка нічого не означала. А потім, з якимось дивним, раптовим імпульсом, переключила камеру на фронтальну.

Хотілося побачити. Побачити, як виглядає людина, чиї мрії розбилися вщент. Людина, яка щойно намагалася втопити свій біль у барі, а тепер сидить сама в холодному сквері.

На екрані з'явилося її обличчя, освітлене різким світлом телефону. Перше, що кинулося в очі – втома. Вона виглядала виснаженою. Під очима темні кола, ледь розмазані сліди від туші. Губи щільно стиснуті. В погляді не було нічого – порожнеча і якась застигла гіркота. Вона спробувала посміхнутися – вийшла лише змучена, викривлена гримаса, яка зробила обличчя ще сумнішим.

Таня підняла телефон трохи вище, знайшла вдаліший, як їй здалося, кут. Навіть зараз, у такому стані, спрацював якийсь автоматизм. Світло ліхтаря падало збоку, створюючи тіні. Вона затримала подих на секунду і натиснула на кнопку.

Клац.

Звук фотографії пролунав напрочуд гучно в нічній тиші. На екрані з'явилося готове зображення.

Ось вона. Таня. Версія 2.0. Розбита.

Вона довго дивилася на фотографію. Це було її обличчя, безсумнівно. Але воно здавалося чужим. В ньому не було того вогника, що горів два роки тому, коли вони з Богданом мріяли про «золоту жилу» в Інтернеті, про вільне життя та подорожі, їдячи черешні в кімнаті Андрія. На цьому обличчі була тільки втома і невимовний смуток.

Вона провела пальцем по екрану, наче торкаючись свого зображення. Це була вона, але не та, якою вона хотіла бути, не та, якою вона мріяла стати. Це була Таня, яка загубилася десь на півдорозі, яка тепер сидить сама вночі, дивлячись на своє відображення у телефоні, шукаючи відповіді, яких не було.

Видалити? Зберегти? Навіщо? Що робити з цим цифровим доказом її болю? Вона не знала. Телефон важко лежав у руці, екран світився, показуючи їй її ж обличчя, сповнене невисловлених слів і невиплаканих сліз.

Дівчина була фізично і морально виснажена. Важкість лягла на плечі, наче мішок каміння, і навіть телефон в руці здавався непідйомним. Вона обіперлася спиною об холодну спинку лавки і заплющила очі. На мить їй здалося, що втома — це єдине, що зараз має значення. Вона була важчою за біль, важчою за смуток, важчою за розбиті мрії та самотність. Втома обіймала її, наче старий знайомий, пропонуючи єдине можливе полегшення – забуття, хоча б на якийсь час.

Нічне повітря ставало все холоднішим, пробираючись крізь тонку тканину куртки. Холод заповзав під шкіру, заморожував пальці ніг, ломив суглоби. Але Тані було майже байдуже. Вона вже не відчувала різниці між внутрішнім холодом порожнечі та зовнішнім холодом ночі. Одне накладалося на інше, створюючи дивне оніміння. Годинник на екрані телефону, який вона все ще тримала в руці, показував глибоку ніч, але вона вже не мала сил навіть покласти його поруч.

Думки плуталися, образи напливали і танули, як туман. Обличчя Богдана, сяючі очі щасливої пари в барі, розгублений погляд Ігоря, власне обличчя на екрані телефону – все змішалося у дивний, виснажливий калейдоскоп. Вона глибоко вдихнула холодне повітря, але замість бадьорості відчула лише як мороз заповнює легені. Повіки стали надзвичайно важкими. Здавалося, пройшла вічність, чи, можливо, лише мить, перш ніж свідомість остаточно покинула її.

Вона заснула на холодній лавці в нічному сквері. Вдома її не було. Телефон не відповідав. Батьки, збожеволівши від тривоги, вже, мабуть, обдзвонили всіх її знайомих, обійшли сусідів, звернулися куди тільки могли. Нічний кошмар для них тільки починався.

Холод тим часом робив свою справу. Температура тіла Тані повільно падала. Захисні функції організму слабшали. Вона лежала нерухомо, згорнувшись на лавці, як викинуте на берег створіння, що втратило всі сили боротися зі стихією.

Ранок прийшов сірим і непривітним. Перші промені сонця ледь пробивалися крізь хмари. Сквер оживав повільно. Якась літня жінка, що вийшла на ранкову прогулянку з собакою, помітила нерухому фігуру на лавці. Підійшла ближче. Спочатку вирішила, що людина просто спить, але щось у її позі, у блідості обличчя насторожило. Жінка обережно торкнулася її руки – шкіра була крижаною. Злякавшись, вона швидко викликала швидку допомогу.

Сирени розірвали ранкову тишу. Далі все було як у тумані: голоси медиків, обережні рухи, носилки, холодне повітря, а потім різкий запах ліків та стерильності. Таня ледь щось усвідомлювала. Її тіло промерзло наскрізь.