15. Між минулим і майбутнім

Cвєта і Андрій старалися побільше проводити час разом. Дівчина рятувала його від депресії та поганих думок. Вони займалися разом, ходили в кафе, відвідували музеї і в майбутньому навіть планували поїхати на Захід України.

– Батьки виставили квартиру на продаж і вже приходили покупці. Вони все обдивляються і я відчуваю себе, як під мікроскопом останнім часом. Тато хотів певний час пожити в орендованій квартирі, але мама запротестувала і сказала, що непотрібно витрачати зайві гроші.

– Все-таки твої вже прийняли таке рішення, –  сумно промовила Свєта.

– Так, моїй мамі іноді увижається Богдан, неначе він заходить до неї в кімнату і щось говорить. Батько від цього весь на нервах і бігає за заспокійливим.

– Ви думаєте, що переїзд допоможе твоїй мамі. Я не думаю, що так легко забути людину, тим більше рідного сина, – відповіла дівчина, вдивляючись в очі свого друга.

– Стіни давлять. Я не можу описати словами, як це важко, – Андрій на мить задумався і згадав свою квартиру.

Андрій замовк, дивлячись кудись у далечінь кав'ярні. Його погляд був відсутнім, сповненим болю.

– Я розумію, Андрію, – тихо сказала вона. – Слова тут зайві. Але знай, я поруч.

– Знаєш, – трохи згодом промовив Андрій, намагаючись відігнати важкі думки, – а поїздка на Захід все ще в силі? Можливо, зміна обстановки піде всім на користь. Мені… батькам…

Він не договорив, але Свєта зрозуміла. Ця подорож стала для них обох своєрідним рятівним колом, можливістю втекти від гнітючої реальності, хоч би й на короткий час.

– Звичайно, в силі, – з усмішкою відповіла Свєта. – Як тільки все владнається з продажем квартири, ми одразу почнемо планувати маршрут. Я вже навіть уявляю наші походи в гори і затишні вечори біля каміна.

Андрій вперше за довгий час ледь помітно посміхнувся. Її оптимізм був зараз таким необхідним.

– Ти завжди вмієш знайти потрібні слова, Свєто, – промовив він з вдячністю.

– Ми ж друзі, Андрію. А друзі завжди підтримують одне одного, особливо у важкі часи.

Вони ще довго сиділи в кафе, розмовляючи про майбутню подорож, про книги, про все на світі, аби хоч трохи відволіктися від болючої теми. Свєта відчувала, що її присутність зараз важлива для Андрія, і вона була готова бути поруч стільки, скільки знадобиться. Вона бачила, як важко йому дається кожен день, як тінь втрати брата невідступно слідує за ним. І єдине, що вона могла зробити, – це дарувати йому свою підтримку, тепло і надію на краще майбутнє, де обов'язково знайдеться місце для світлих моментів, навіть після такої тяжкої втрати.

Кілька днів потому Андрій зателефонував Свєті. У його голосі відчувалася ледь помітна напруга.

– Привіт, Свєто. Слухай, покупці знайшлися. Завтра приходять дивитися квартиру остаточно.

– О, Андрію… Це швидко, – трохи розгублено відповіла Свєта. Вона розуміла, що це неминуче, але все одно відчула легкий сум. Кінець одного етапу завжди трохи лякає.

– Так, і батьки… вони якісь дивні останнім часом. Мама ніби в трансі ходить, а батько знову почав зриватися на дрібницях.

– Може, їм важко прощатися зі звичним місцем? Стільки спогадів пов’язано з цією квартирою…

– Саме так. Особливо мамі. Вона ж тут Богдана виростила… Кожен куточок їй про нього нагадує.

– Ти думаєш, переїзд справді допоможе?

Андрій зітхнув.

– Я не знаю, Свєто. Чесно. Але ми повинні спробувати. Залишатися тут – це як постійно сипати сіль на рану.

– Тоді тримайтеся, добре? Якщо тобі знадобиться моя допомога – телефонуй у будь-який час. Я можу допомогти з пакуванням речей або просто побути поруч.

– Дякую, Свєто. Твоя підтримка зараз дуже важлива для мене.

Наступного дня Свєта не знаходила собі місця. Вона постійно думала про Андрія та його батьків, уявляючи, як вони переживають цей непростий період. Ввечері їй зателефонував Андрій. Його голос звучав трохи втомлено, але водночас з полегшенням.

– Все, Свєто. Покупці погодилися. Квартиру продано.

– О, Андрію… Ну, це вже хоч якась визначеність. Тепер можна рухатися далі.

– Так. Батьки вирішили поки що пожити у родичів за містом, поки я займатимуся формальностями з документами. Мама ніби трохи заспокоїлася там, на свіжому повітрі.

– Це чудова новина! Може, природа і тиша справді підуть їй на користь.

– Сподіваюся на це. А ти… ти все ще не передумала щодо Західної України? – в його голосі з’явилася ледь помітна усмішка.

Свєта усміхнулася у відповідь, хоча Андрій і не бачив цього.

– Звичайно, ні. Навпаки, я вже почала переглядати цікаві маршрути. Як щодо поїздки на травневі свята?

– Звучить чудово. Дай мені трохи часу, щоб владнати всі справи, і ми обов’язково все сплануємо. Дякую тобі, Свєто. За все.

– Нема за що, Андрію. Ми ж друзі. І попереду у нас ще багато цікавого.

– Отож-бо, – промовив на завершення Андрій.

Свєта поклала слухавку, відчуваючи легкий підйом. Звісно, біль втрати нікуди не зникне, але з’явилася якась невизначена надія на майбутнє. Можливо, новий дім, нові враження і підтримка близької людини допоможуть Андрію та його батькам знову знайти душевний спокій. А їхня спільна подорож на Захід України стане першим кроком до нових, світлих спогадів.