12. Друг пізнається в біді

Cвєта крутилися біля Андрієвого під’їзду, виглядаючи знайому постать. Дівчині здавалося, що ось зараз хлопець спуститься в магазин за хлібом і вона зможе переговорити з ним.

Її телефон мовчав і не видав сторонніх звуків. Дівчина не знаходила собі місця від переживань. На власний страх і ризик вона піднялася по східцях і підійшла до квартири свого друга.

«Про що ти думаєш? У людей зараз горе, їм не до тебе, тільки будеш заважати»,  – прошепотів внутрішній голос.

Світлана глибоко вдихнула, на мить заплющивши очі. Вона розуміла свій внутрішній голос, але потреба поговорити з Андрієм була сильнішою за будь-які сумніви. Її рука вже тягнулася до дзвінка, коли двері раптом відчинилися. На порозі стояв не Андрій, а його мати. Її обличчя було втомленим і засмученим, а очі почервоніли, наче вона щойно плакала.

– Дівчино, ви когось чекаєте, чи ви до нас? – запитала жінка.

Свєта заціпеніла: вона не знала, що сказати. Вона розгублено моргнула, намагаючись зібратися з думками. Слова внутрішнього голосу знову болюче кольнули її. «Я... я помилилася поверхом», – ледь чутно промовила вона, відчуваючи, як її обличчя червоніє.

Жінка уважно подивилася на Свєту, її погляд був проникливим, але без жодного натяку на підозру. «Буває», – тихо сказала вона.

Свєта полегшено зітхнула. Швидка брехня здавалася єдиним виходом із незручної ситуації. «Так, ви маєте рацію. Я... я переплутала». Вона зробила крок назад, ніби збираючись йти. «Вибачте, що потурбувала».

«Нічого страшного, бувайте», – відповіла жінка, закриваючи масивні двері.

Вийшовши на сходову клітку, Свєта відчула, як її серце шалено калатає. Брехня далася їй нелегко. Вона спустилася на свій поверх, відчуваючи змішані почуття. З одного боку, вона уникла незручної розмови і, можливо, зайвих запитань. З іншого – її тривога щодо Андрія нікуди не зникла, а тепер до неї додалося ще й почуття провини за обман.

***

– Ти чула останні новини, які сколихнули наше місто? – Діна привідкрила очі від Денисового голосу.

– Мені байдуже, дай поспати, Ден, – дівчина кинула подушкою в хлопця, але той увернувся.

Денис хотів би посміятися з цієї ситуації, але наразі все-таки Діна має дізнатися про все.

– Та Діно! Це справді важливо! – наполягав Денис, підходячи ближче до ліжка. Він сів на краєчок, намагаючись не розбудити дівчину повністю, але й не дати їй знову заснути. – Ти ж потім сама себе гризтимеш, що пропустила таке.

Діна застогнала і перевернулася на інший бік, натягуючи ковдру на голову. – Що там таке скоїлося, що не може почекати до ранку? Невже знову той фонтан на площі перефарбували? Чи мер впав у люк?

Денис ледь стримав усмішку. – Ні, цього разу все набагато серйозніше. Пам’ятаєш тих двох дурників, які приходили до нас і шантажували тебе, щоб ти скоріше видалила своє відео з Ютуба.

– Так, тільки я вже давно перестала думати про тих школярів.

– Один із них загинув.

Діна різко сіла на ліжку, її очі широко розплющилися від несподіваної новини:

– Загинув? Що? Як це сталося?

– Виявляється він був блогером і разом зі своєю подружкою пилили відосики. Ну, як «пилили відосики», скоріше, намагалися стати блогерами. У них був якийсь треш-контент, знаєш, заради хайпу і от вчора його знайшли під поїздом.

Діна здригнулася. Вона б ніколи не могла б подумати, що один із тих хлопців здатен на таке.

– І вони ще хотіли, щоб я видалила те відео?! Та вони самі не при розумі. Жаль, звісно, хлопця, але навіщо ти все це розповідаєш, ми ж не свідки.

– Та я сподіваюся, що той малий не проговориться за тебе. Все-таки справа делікатна: почнуть розпитувати, з ким бачився, де тинявся і т.д.

– Та кому ми потрібні, Дене. Не та ж дівчина-ботанічка загинула із горя. Тому не варто переживати, все забудеться, – Діна впала на ліжко і потягнула хлопця за собою.

***

– Мамо, хто це пригодив? – стривожено запитав Андрій. Він другу ніч поспіль не міг стулити очей, весь час перед собою бачив постать старшого брата.

– Помилилися квартирою школярка, я сильно не роздивлялася її, – промовила Андрієва матір. – Так, важко на душі, не вберегла дитину.

Юначе серце розривалося від болю та печалі. Він розумів, що мама ледве тримається перед завтрашнім днем.

– От що йому не вистачало, Андрію? Завжди прийде, поїсть і закривається в своїй темній кімнаті годинами. А ця його подружка, навіть не подзвонила, уявляєш, синку. Ця зміюка винна, могла його відмовити.

Андрій зрозумів, що мама ненавидить Таню, яка була поруч з Богданом в останні миті його життя.

– Мамо, тоді вини і мене. Я постійно їх попереджав, що можуть накликати лихо.

– Синку, не рви мою душу. Твій брат хоч і був ще той шибеник, але він заслуговував на довге щасливе життя. Піду я, щось зовсім дурно.

– Може викликати швидку? – запропонував Андрій.

– Ні, батько повернеться додому. Я маю бути тут. Завтра важкий день.