11. У павутині лайків

Андрій сидів у задушливій кімнаті, втупившись у мерехтливий екран телефону. Десятки пропущених викликів та повідомлень від рідних та знайомих безпорадно висіли непрочитаними. Він бачив їхні стривожені іконки, але не мав сил відкрити жодне. Кожне сповіщення здавалося йому черговою голкою, що встромляється у вже й так розтерзане серце.

Звістка про смерть Богдана обрушилася на нього раптово, мов той потяг у нічній темряві. Спочатку він не повірив. «Якась жахлива помилка», – шепотів він, судорожно гортаючи стрічку новин в інтернеті, шукаючи спростування. Але кожна нова публікація, кожне співчутливе повідомлення лише підтверджували страшну реальність. Його зухвалий, завжди усміхнений Богдан… мертвий.

Його охопила лють, сліпа й безжальна. На кого? На безглуздий випадок? На долю? Чи на Таню, чиї ім’я тепер нерозривно асоціювалося з цією трагедією? Спогади про їхні останні розмови, про сварки через їх одержимість блогом, тепер здавалися пророчими, сповненими зловісного передчуття.

Свєта не знаходила собі місця, адже дзвінки та повідомлення до Андрія залишалися без відповіді. Спочатку вона списувала це на його образу через зірвану зустріч у школі – того дня їй не вдалося прийти, бо потрібно було приділити увагу маминій родичці. Але час спливав, шкільні будні знову чекали на порозі, а від Андрія так і не надходило жодної звістки.

Наступного дня дівчина час від часу озиралася і вдивлялася в постаті перехожих. Вона до останнього сподівалася побачити Андрія і зустріти його на своєму шляху. Думки про Андрія не полишали її. Вона знову і знову перебирала в пам'яті їхні останні розмови, намагаючись зрозуміти причину його мовчання. Невже її випадкова відсутність у школі справді могла так його образити?

Зайшовши до класу, Гончарук присіла за пусту парту і відчула себе ще більш одиноко. Її однокласники готувалися до уроку і не звертали увагу на повернення Свєти, проте один хлопець все-таки намагався підколоти її і надавати на рану, яка тільки недавно почала загоюватися:

– Ти диви: Ютуб-зірка повернулася. Цікаво, скільки тобі відвалили за той «шедевр»?

Свєта зціпила зуби, намагаючись не реагувати на його безтактність. Вона відчула, як стара рана знову починає нити. На щастя, Микола, не отримавши бажаної реакції, швидко втратив інтерес і переключився на розмову з сусідом по парті.

Проте тривога всередині Свєти лише зростала. Відсутність Андрія відчувалася особливо гостро. Зазвичай його місце поруч було зайняте, а сьогодні порожня парта кричала про його відсутність. Нерішуче вона обвела поглядом клас, шукаючи хоч когось, хто міг би пролити світло на його зникнення.

Її погляд зупинився на Оксані, старості класу, яка щось жваво обговорювала з подругою. Набравшись сміливості, Свєта підійшла до їхньої парти.

– Оксано, привіт. Ти не знаєш, чому Андрія сьогодні немає? – тихо запитала вона.

Обличчя Оксани вмить стало серйозним. Вона перезирнулася з подругою, і Свєта відчула тривожне передчуття.

– Свєто… ти хіба не чула? – співчутливо промовила Оксана, її голос звучав приглушено. – У Андрія… у нього брат помер. Старший.

Слова Оксани впали на Свєту, мов грім серед ясного неба. Кров відхлинула від обличчя, а в грудях похололо. Богдан… Той самий Богдан, якого згадував Андрій.

– Помер? Як? – ледь вимовила Свєта, відчуваючи, як у горлі пересохло.

– Кажуть, нещасний випадок, – втрутилася подруга Оксани, Настя. – На залізниці… жах якийсь.

Свєта відступила назад, відчуваючи, як світ навколо неї починає хитатися. Усі її образи, усе непорозуміння з Андрієм здалися миттєво такими дріб'язковими та нікчемними перед обличчям цієї страшної трагедії. Тепер стало зрозуміло його мовчання, його відсутність. Він не образився. Він переживав непоправну втрату.

Її серце наповнилося болем та співчуттям. Вона згадала його розповіді про брата, про їхню міцну дружбу в минулому. Як же він зараз страждає…

Весь день для Свєти минув у якомусь тумані. Уроки здавалися тягучими й беззмістовними, слова вчителів долітали до неї, мов далекий шум. Вона не могла зосередитися ні на чому, крім думки про Андрія. Уява малювала його згорьоване обличчя, його самотність у цей важкий час. Їй хотілося опинитися поруч, обійняти, просто мовчки посидіти поряд, але вона не знала, де він зараз і як до нього дістатися.

Після уроків Свєта не пішла одразу додому. Вона безцільно бродила шкільним подвір'ям, спостерігаючи за гамірними групами учнів, які розходилися. У кожному знайомому обличчі вона шукала хоч якусь звістку про Андрія, але марно.

Зрештою, Свєта наважилася написати коротке повідомлення: «Андрію, я дізналася. Мені дуже шкода. Тримайся, будь ласка. Я поруч, якщо щось знадобиться». Відправивши повідомлення, вона відчула лише легке полегшення, але тривога за нього не зникла.

***

З кімнати Таня виходила рідко, пропускаючи прийоми їжі. Повітря у спальні дівчини було спертим, а вже за кілька метрів відчувалися важкі флюїди депресії, напруги та розпачу, що її огортали. Дівчина не розуміла коли зароджується новий день і коли настає темна ніч через те, що штори в її спальні закривали вид на вулицю.

Дівчина лежала, згорнувшись калачиком і дивилася очима в стіну. Їй не хотілося лазити в телефоні і спілкуватися зі знайомими та підписниками. Вона знала, що скоро Богдан навіки буде переданий холодній землі і ніколи не побачить успіху їх блогу.