Розділ 37\2

***

Наступного ранку ми поспішили до імператорського палацу, де на нас мали чекати. Зайшли через задні двері призначені для працівників і одразу ж попрямували до кабінету придворного мага. На щастя, там знайшлися усі потрібні особи.

Коли після стукоту нам дозволили увійти, ельф-посланець та старші придворні маги сиділи за столом для перемовин та щось жваво обговорювали. Вони хором привіталися та Сармерелл жестом покликав нас за стіл.

Зайняли порожні крісла й нам одразу ж вказали на мапу, розкладену на стільниці. Емаель почав пояснювати нам що де знаходиться і куди за планом ми маємо потрапити. Зокрема, нам показали план резиденції правителя ельфійської автономії та вказали куди йти.

Ми вислухали та ввічливо покивали. Після того нам видали переносний портал і порадили переходити одразу ж. Ми ще раз ввічливо покивали й залишили кабінет.

Неквапливо пішли коридором, обговорюючи наш наступний крок.

- Звідки думаєш переноситися? – поцікавився Ілан у мене.

- Навіть не знаю… - замислилася на мить: - Може, з парку? Там, наче, була якась галявинка. – запропонувала я.

- Так. З вулиці буде зручніше. – підтримав мене чоловік.

- То ходімо у парк?

- Так. – легко погодився він.

Ми попрямували на вихід з тої будівлі. Знайшли на краю парку порожню місцину й розмістилися там. Ілан дістав артефакт зі скриньки та встановив його посередині штучної галявинки.

- Готова? – запитав він.

Погодилася й ми розпочали приготування до переходу. Синхронно зробили крок уперед до артефакту та здійняли руки. Потягнулися до плетіння, аби активувати портал. Символи, видряпані на сірому камені артефакту засвітилися, демонструючи реакцію на нашу магію. Хвилина, краплинка магії та перед нами зіткався прохід. На галявині постала сіра арка з білуватим маревом переходу всередині. Портал готовий. Ми з коханим синхронно видихнули та опустили руки. Відступили на мить, переводячи подих.

Треба, було активувати портал удвох, щоб він не зачинився одразу як пройде перший. Тому й довелося робити це разом.

  Ми підібрали кинуті на пожовтілу траву сумки й наблизилися до переходу. 

Я ступила у каламуть порталу першою. Крок уперед. Подих перехопило. На мить мене оповила абсолютна тиша, м’яке світло, та повна відсутність запахів, бо жодного поруху вітру, навіть температуру повітря неможливо відчути. Нічого. Порожнеча. Кілька секунд, і я на місці. Пара кроків короткою темно-зеленою травичкою і я зупиняюся. Намагаюся зрозуміти де опинилася. Слідом за мною з порталу вийшов Ілан. З гучним клацанням у нього за спиною зачинився прохід. Він зробив кілька кроків до мене й став поруч.

Роззирнулися. Ми точно у Світлому лісі. Навкруги віковічні дерева. Під їх розлогими кронами охайні кущики та стежки з нерівних кругляків порізаного ствола засохлого дерева. Повітря наповнює вогкість осіннього лісу та пахощі пізніх квітів. Шум міста замінює шелест багряного листя у височині та спів птахів на гілках. Між гіллям прослизають промені Несси[1], заливаючи ліс своїм теплим, проте доволі слабким світлом.

Схоже, ми опинилися на околицях ельфійського поселення. Неподалік, там, куди ведуть стежки, починаються дерев’яні будиночки поміж деревами та деякі, навіть, між величезними гілками. Так живуть лише гостровухі. Світлі ельфи прирощують свої дерев’яні будинки до товстезних старезних дерев за допомогою своєї магії. Розташовують свої вулиці між насадженнями та під кронами гігантських рослин. Тому цей регіон й іменують Великоліссям.

- Ми майже на місці. – констатував Ілан, оглянувши околиці.

- Схоже на те. – погодилася, згадуючи вказівки та настанови Емаеля.

Ілан повернувся, підібрав артефакт і сховав його у свою сумку.

- Ходімо. – махнув у бік стежки, яка вела до поселення.

Я кивнула й ми попрямували шукати зацікавлених осіб. Йшли, неквапливо. Оглядали будинки й шукали потрібні за описом місцини.

Поки нікого не зустріли, проте поселення було стовідсотково ельфійським. Ніхто більше не вирощує таких рослин. Не мають змоги. Тож кущики зі світлими, жовтуватими квітами, чий відтінок більше нагадував кістки, аніж рослину – рідкісне явище. Тому воно так захоплює, а запах цих рідкісних, неймовірно дорогих в інших частинах світу квітів, дурманить голову. Останній врожай цього року – особливо цінний. І зараз, ці квіти активно зрізають, бо осінь бере своє і гоструваті та закручені краї їх пелюсток починають підсихати. Я навіть бачу вдалині кілька ельфів, які ходять між будинками з кошиками та садовими ножицями.

Що ж, усі ельфи зараз працюють, тому й нікого немає на вулицях. Дорогу спитати нема у кого. Отакий висновок ми зробили та обережно попрямували далі, між охайненьких будиночків.

Симпатичні парканчики оплітали ліани та лози. На квадратних та прямокутних ділянках на галявинках вбачалися рівні ряди винограду та інших рідкісних рослин. Розпізнати їх здалеку важкувато. Під будиночками буяла декоративна рослинність. Жовтіли охайні кущики, у траві проглядали пізні квіточки.

Невдовзі вийшли на центральну вулицю з більшими, вже двоповерховими будинками, прикрашеними різьбленням та натягнутими й закріпленими на стіни в’юнкими рослинами з темним листям.

- Здається, нам туди. – вказав Ілан на край вулиці, де закінчувався ряд будівель і вигулькувала прогалина.

Вийшли на головну площу ельфійської столиці. Центральний майдан розміщувався на величезній галявині. Простір під кількома височезними розлогими деревами вистелено уламками світлого каменю. Між деревами з усіх боків стоять великі будівлі, побудовані у поєднанні каменю та дерева.

На майдані вже досить ельфно. Гостровухі походжають туди сюди. Кидають на нас підозрілі погляди та поки не намагаються вигнати. Тож, ми поквапилися перейти площу й зазирнути до Адміністрації автономії. Там має працювати голова Світлого лісу та засідати ельфійська рада. Отже, імовірніше за все там і знайдемо намісника. Уже можна ні в кого не питати дорогу та зайвий раз не дратувати місцевих, котрі підозріло на нас поглядали.