Розділ 37

Розділ 37

Минуло три місяці

Ми з чоловіком сиділи у вітальні наших нових апартаментів і обговорювали нову спільну роботу. Для мене це перша посада, а от для Ілана вже третя. Ані в армії, ані у викладанні він не забажав залишитися надовго. Шукав спокою, а виявилося – потребував змінити сферу діяльності на таку ж динамічну, проте більш передбачувану та гнучкішу.

Тож тепер, ми насолоджувалися теплом один одного й аналізували те, що разом пережили.

- Як тобі перше завдання? Не надто важко для тебе? – спитав він, ніби прочитав мої думки.

Я сама якраз замислилася, чи правильно вчинила, приставши на пропозицію голови таємної канцелярії. З одного боку, мені було цікаво спробувати добути хоч крихту інформації про чорних, з іншого – робота здалася не важкою та з можливістю власних досліджень під час практикування магії. Останнє мені відверто вигідно в контексті роботи над магістерською. Турбує лише те, чи зможу я надалі поєднувати службу та підвищення магічного ступеня, адже це – навчання та дослідження, що займає доволі багато часу.

 Та все ж не стала ділитися своїми сумнівами з чоловіком. Натомість оптимістично озвучила позитивну частину нового досвіду:

- Нічого складного. Навпаки, я вперше за багато років відчула себе по-справжньому живою. Мені реально це подобається. Не впевнена, що після усього пережитого змогла б спокійно сидіти над паперами. Найближчим часом навряд в мене стане на це моральних сил. Зараз мені потрібно діяти й така робота підходить для цього якнайкраще.

- Знаєш, я теж відчув себе на своєму місці. Викладання мене трохи напружувало. Особливо твій потік. – весело погодився Ілан.

Видно, намагається мене підтримати, тому й обрав такий тон.

- Так. Вони могли попсувати нерви. – з усмішкою погодилася, згадуючи одногрупників.

- А служба у війську далася мені морально важко. Мені дотепер прикро, що рідні загинули, а я не зміг нічого зробити, щоб їх врятувати. Шкодую, що не був тоді поруч. – завершив він з гіркотою у голосі.

- Так. Сумна історія. – я співчутливо погладила чоловіка по руці: - Отже, — підсумувала: - Ми обоє знайшли себе. Це наш шлях.

Він мовчки кивнув. Ми згадували усе пережите й обіймаючись, грілися теплом один одного. Така мовчазна підтримка потроху почала ставати частиною наших стосунків. Ми вже багато про що поговорили й вкотре обговорювати болючі моменти й колупатися у ранах минулого не варто. Краще дати їм повністю загоїтися.

Тож ми мовчки сиділи на тканинному дивані з дерев’яними підлокітниками. На низькому столику з такого ж теплого дерева, як і основа дивану, парували дві чашки з гарячою кашвою. За спинкою дивана Хрум вовтузився у своєму новому вольєрі, вкладаючись на м’якій подушці широкої лежанки.

Оця от наша тиха ідилія поступово оповила кімнату оздоблену теплим деревом панелей на стінах та паркету підлоги. До них пасували дві великі книжкові шафи збоку. У тьмяному світлі магічних світильників, усе те здавалося особливо затишним. Навіть кремові тканини оббивки дивану та штор на великому вікні перед нами.

Втома почала даватися взнаки. Мене хилило в сон. Я прихилилася ближче й поклала голову на плече коханому. Він простягнув руку й загорнув мене у плед, як у теплі спогади з недавнього минулого. Це та крихта нашого попереднього життя, яку ми змогли забрати з собою, коли переїжджали з орендованого будиночка.

Минув перший тиждень повноцінної служби в таємній канцелярії. Ми виконали наше перше завдання й сьогодні доповіли про нього. Після цього я ще побувала на лекціях в Імперському Інституті Магічних Наук. Тож, сил уже не на що не було. Коли Ілан зустрів мене після пар спромоглися лише сходити повечеряти у кашварні й пройшлися містом у бік резиденції, де організували квартири для службовців таємної канцелярії.

То був тихий район столиці. Колись тут селилися багатії, та зараз, старі маєтки перетворили на житло для важливих державних службовців, що не мають свого у столиці.

Я вже трохи звикла до нових умов життя й пристосувалася до нового помешкання. Тож, переймалася вже іншим, а саме, новим для себе досвідом. Й у той момент намагалася проаналізувати цей тиждень і вкласти все у голові. Ілан також про щось розмірковував, тож ми мовчали.

Я згадувала те розслідування й намагалася збагнути, що відчуваю з цього приводу. Думала чи впораюся ще зі схожим досвідом, чи, може, варто передумати й залишити службу, поки усе не зайшло занадто далеко і я не дуже багато знаю. Коханий якщо що впорається сам, а от як мені бути… Це й треба було вирішити.

Так, сидячи у лінивій дрімоті, повільно прогортала у голові події останнього тижня й намагалася сформувати ставлення до того всього. Поки те вдавалося не надто добре, але що ж, треба з чогось починати. Завтра короткий день, потрібно буде йти на пари та після них сідати за звіт. А поки можна просто подумати й зануритися у себе.

За вікном мелодійно завивав вітер, створюючи відмінне тло для блукання думок та копирсання в собі. Те я й почала робити того вечора, щоб остаточно зрозуміти куди котиться моє життя і як його жити далі.

***

Того осіннього ранку усе здавалося спокійним та звичним. Ми прокинулися й під шурхотіння багряного листя за вікном нашої нової спальні заходилися збиратися на службу. Поки Ілан пішов у душ, я накинувши халат, застелила ліжко, яке ми коли переїжджали забрали з собою. Так вчинили й з шафою, котра тепер стояла збоку під стіною.

Нам пропонували забезпечити нас усіма меблями, та ми вирішили забрати те з придбаного, що змогли перевезти. Крім згаданого забрали пледи та подушки й невеликий стосик книг. Тож, тепер наша оселя була майже зовсім нова. Лиш доповнена особистими дрібницями.

Я накрила ліжко покривалом у червоно-сіру клітинку з м’якої, проте товстої тканини. З ним гармоніювала багряна оббивка низького крісла поряд зі столиком для усіляких дрібниць та штори на вікні, поряд з яким і стояла шафа.