Розділ 35

Розділ 35

Розпочався останній місяць літа – Врожайнець[1]. Час не лише збирання врожаю, а й випусків з ВИШів та вступних компаній. На мене також чекало це все. За кілька днів – урочисте вручення дипломів, а потім вечірка з нагоди закінчення академії і все, я – дипломована магесса. План, з яким втікала з дому виконано, не без труднощів та все ж дійшла до мети.  

П’ять років тому я не уявляла своє життя таким. Думала, вивчуся й працюватиму у якомусь бюро. Але ж ні. Життя внесло свої корективи. Захопило у свій вир і понесло туди, де я і не мріяла опинитися. Попри труднощі та біль, я знайшла своє місце в цьому світі, своє покликання та, навіть, кохання свого життя. Подумати не могла, що так трапиться, та все ж, доля підкинула мені подарунок у вигляді одного бойового мага, весілля з яким плануємо після випускного.

Життя дає нові й нові виклики, проте тепер я до них готова. Я вже розучилася жити спокійно й тихо. Іноді просто не можу не втрутитися. Іноді ж відступити означає відмовитися від того, чого прагну. Тож вир бентежних подій несе мене кудись, а я лише встигаю ловити крихти приємних моментів, намагаючись створити свій острівець стабільності у цьому бурхливому потоці життя.

***

Вулиці столиці охопила задуха. Сіруваті хмари нерухомо висіли над Белбруком. Атмосфера загострювалася, наче відображаючи моє життя. От-от я отримаю на руки диплом і потрібно буде робити наступний крок, а я ще до цього не до кінця готова. Ще купа справ і завдань.

Тож, більшу частину тижня провели у круговерті дрібниць. Ілан розбирався з паперами, а я ж готувалася до випускного й до переходу у «магістратуру».

Те що я вступлю, питання вирішене. І, навіть, про комбінування навчання, написання магістерської та роботи – домовлено. Усе аби затягти мене в тенета таємної канцелярії. Що ж, робота обіцяє бути цікавою, тож можна погоджуватися. Сидіти над паперами під наглядом Аштена я вже однаково не зможу, а тут ще й в компанії коханого.

Котрий, до речі, потроху спонукає готуватися до весілля. Обіцяв підшукати місце для проведення цього заходу. Я лише кивала й нагадувала, що хочу, щоб усе було тихо й без пишності. Мені й так проблем вистачає, щоб ще якісь скандали розгрібати.

Тож, більшу частину цього тижня я провела на ногах, бігаючи містом, щоб зібрати потрібну інформацію, віднайти потрібні папери та придбати сукню й туфлі на вечірку. Крім того, підшукала майстриню, в котрої замовлю весільну сукню. Якраз після вручення дипломів зустрінуся з нею й обговорю фасон.

Ніби й дрібниці, але їх настільки багато, що відчуття, немовби усе це відбувається не зі мною, наче життя проходить повз, а я лише встигаю вхопити крихти.

***

Цього тижня почала з’являтися інформація про офіційне відкриття посольства Варшарі. В щоденних газетах публікували розлогі статті про них. Навіть, малюнки додавали. На видрукуваних на сіруватому папері замальовках зображалося невеличке посольство: двоє чоловіків і одна жінка; за ними ще двоє помічників. Малювали то в їхніх національних костюмах, то вбраних за імперською модою. Жіночка у сукні, проте з простішою зачіскою, чоловіки – у костюмах, але без традиційної вишивки. Демонструють повагу до нашої культури, та водночас не цураються своєї.

- От і добре. – пробурмотіла я, прочитавши про це все.

Варшаран в імперії до цього часу було не багато. Виключно біженці, що не хотіли жити за жорсткої одноосібної монархії та купка напівкровок з прикордоння, що ними опікувалися. Тепер же з’явилося посольство й хоч якась комунікація між країнами. 

Пізніше в газетах написали, що планується відкриття торгового шляху через Варшаранські степи та луки. Почалося будівництво прикордонного посту та арки проходу, для охочих перевозити товари не лише річкою.

Справи пішли добре. Сподіваюся так триватиме ще довго. Усе буде тихо й мирно, як зараз. Й чорні не спробують нікого не на кого нацькувати й не зчинять новий напад. Все ж залишаюся при думці, що чорні причетні до появи у кочовиків нелегальних артефактів. Не з неба ж вони до них звалилися. Але доказів немає. Та й можливості влізти у цю справу також. Тож, залишаються тільки домисли. З тим і живемо.

Загалом, тиждень минув у хаосі підготовки та трохи нервово. Зате так я не помітила як промайнув час і настав день офіційного вручення дипломів.

***

В актовій залі Академії практичної магії панувала задуха. Небо за високими розчахнутими вікнами нависало сірими хмарами над околицею столиці. У приміщенні страждали викладачі та адепти. Йшла церемонія вручення дипломів про вищу магічну освіту.

У не надто велику залу напхався весь потік. Включно з викладачами та адміністрацією. Все, як і минулого року, тільки тепер я була в списку тих, хто отримує документ. Сиділа поруч зі своїм курсом у кріслі всередині залу. Ілан розмістився поряд зі своїми бойовими магами. Сиділи через три ряди від нас, ближче до сцени.

Єдине, що відрізняло цю церемонію та рятувало присутніх від запаморочення у натовпі та задусі – промова ректора цього року. Блеш вийшов на сцену, коротко усіх привітав, сказав кілька слів і передав слово секретарю, котрий і видаватиме дипломи. Виступи деканів були такі ж короткі. Привітання, кілька слів і все.

Поки секретар вигукував прізвища й адепти по черзі підіймалися на сцену забирати свої дипломи, розглядала присутніх. 

Усі сиділи змучені задухою, проте святково вдягнені. Викладачі підтримували та заспокоювали своїх випускників, тихенько їм щось намовляючи. Декани ж сиділи поблизу сцени: збоку від неї на окремому ряді крісел. У кутку, біля того ряду купчилися працівники академії. Серед них в основному секретарі, он видно бібліотекарку, а там помічники.

У тому натовпі була й нова пасія декана. Стояла у першому ряду працівників. Поряд з нею. Ашмарецький. Декан стояв під розчахнутим вікном спершись на підвіконня. Вони про щось тихо перемовлявся.