Розділ 33

Розділ 33

Наближався період літньої спеки. З кожним днем ставало усе тепліше. Мешканці столиці поспішали поїхати у відпустку до ельфійських лісів чи сховатися у горах, або ж до більш прохолодного океанічного узбережжя. Народу на вулицях ставало усе менше. Але не студентів та адептів випускних курсів. Молодь неохоче юрбилася біля навчальних закладів та у кашварнях й тавернах, де подавали охолоджені напої. Настав час підготовки до переддипломної практики. Вона й спричинила такий ажіотаж у Вишах.

П’ятий курс АПМу також спіткала ця невесела доля. Роїздемося на практику, якраз перед найспекотнішим періодом року. Практики та бойові маги, як на зло, їдуть першими після четвертого курсу та й в не надто привітні місця. Але ж куди діватися…

***

Похмурого й задушливого П’янедя, практиків п’ятого курсу зібрали на підготовчі збори. Зігнали в актову залу, в якій, попри розчахнуті вікна дихати не було чим. У такій атмосфері ми ще півтори години слухали промови та настанови. Потім ще пів години інструктажу з техніки безпеки й перейшли до завершального етапу. Нас ще раз опитали та змусили кожного підписати документ, в якому вказано, що ми ознайомлені з ризиками та погоджуємося на проходження практики в таких умовах.

Актова зала невдоволено гудила втомленими голосами адептів. Усі по черзі мляво тягнулися до столу в кутку, де сидів уповноважений секретар і видавав заздалегідь підготований документ на підпис.

Він вигукував прізвище адепта, чиї папери знаходив у купі й той або та підходили і розписувалися. Або отримували інструкцію щодо претензій та скарг.

Час тягнувся мляво, наче танув розтоплений задухою приміщення. Ми з Шейлою сиділи поруч у невеликих кріслах і мляво перемовлялися. Нарешті, секретар вигукнув моє прізвище. Я підвелася й квапливо рушила до столу.

Підійшовши, обмінялися з секретарем вітаннями й той простягнув мені пару скріплених аркушів. В цей час, інструктор, котрий до тепер про щось тихо спілкувався з ректором біля сходинок сцени, наблизився до мене. Не встигла я нічого зробити, він відволік мене від паперу звертанням. Я ввічливо відповіла й врешті опустила очі на аркуш.

Я вже намагалася продивитися свій документ, коли інструктор спитав мене: - Ланно Шарська, ви дійсно згодні їхати на практику на кордон? З бойовими магами? Може, все ж напишете заяву та пройдете практику з рештою групи у безпечнішому місці?

- Ні. Я не збираюся нічого змінювати й оскаржувати рішення. Я прийняла запрошення від магістра Шарванського. В мене тепер не має нормальної альтернативи.

- Я розумію, ви не надто довіряєте ректору. Не дуже боре знаєте нову людину… Та подумайте самі: воно вам треба?

- Я не збираюся нічого змінювати. – коротко кинула, намагаючись зосередитися на тексті документа, аби зрозуміти що я підписую.

- Як знаєте. – скептично мовив той, попрощався й пішов.

Я втупила очі у надрукований на аркуші текст і врешті змогла зосередитися й ознайомитися з ним. Зверху була графа, де від руки вписано моє ім’я. Далі йшов текст погодження. А знизу графа для підпису. Я пробігла очима положення згоди й швиденько узяла олівець, котрий мені простягнув секретар і розписалася унизу.

 Все назад дороги немає. Та я її і не збиралася шукати. Тому й не зважала на слова куратора. Згоду підписано. Тепер я точно їду на практику на кордон. Але вже не вбачаю в тому нічого поганого. Я морально готова до ризиків для життя та важких умов перебування там.

Наступного дня в нас мають відбутися збори групи на практику. Це має бути знайомство з куратором та обговорення підготовки до поїздки. Як виявилося Варський викладає не лише у нашої групи, а й теорію у тих бойових магів, хто їде зі мною, тож радше нас познайомлять між собою та обговоримо поїздку.

До ранку я не знала що воно буде. Ілан мовчав про це вдома. Лише казав, що все буде спокійно й не варто хвилюватися. Мене це трохи напружило, та не відлякало. Я вже набралася сміливості на цю авантюру й рішуче налаштована стійко прийняти цей виклик.

***

Яскравий і теплий літній ранок поволі переходив у денну спеку. Вулиці столиці наповнювали пахощі квітів з клумб та шелест листя на деревах. З дверей та відчинених вікон різноманітних закладів чувся тихий гомін місцевого люду.

 Вже стало помітно, що столиця поступово порожніє. Усі, кому вдалося поїхати в цей час у відпустку чи закрити на якийсь час свою справу поступово роз'їжджаються з великого міста у менш спекотні краї. Вампіри вже кілька днів взагалі не показуються. Ховаються по своїх резиденціях, прихистках чи у родичів десь у похмурому Дрохані.

Ми з коханим не поспішаючи йшли у бік академії, насолоджуючись спокійним ранком і неквапливістю літа.

Нарешті, можемо розслабитися й вже не перейматися умовностями. Ще трошки, й АПМ залишиться у минулому, а субординація – спогадами.

Цього разу ми з Іланом нахабно зайшли у ворота академії удвох. Особливої демонстрації наших стосунків не було. Просто йшли поруч й тихо розмовляли.

Ми спокійно прямували двором до потрібної будівлі повз робітників закладу та у справах викладачів й адептів, що поспішали у справах. На нас ніхто не звертав уваги. Та й нам вже нічого було боятися. Мене вже не відрахують, а коханий і так збирається звільнитися.

Так минули двір, зайшли на полігон й перетнувши його, зайшли у викладацьке крило та ступили до кабінету Ілана. За цей час не вловили жодного кривого погляду: ні осудливого, ні здивованого. Усім було на нас байдуже. Тож і я не переймалася. Коханий не показував якихось переживань через нашу появу в академії разом. Взагалі-то він і був її ініціатором. Сказав сьогодні зранку: годі вже ховатися. Я майже випустилася, мені вже нічого не загрожує, а він твердо вирішив кинути вчителювання.

Ми спокійно зайшли у кабінет. Ілан запропонував мені зайняти стілець для відвідувачів, а сам заходився прибирати на столі, поки не прийшли решта практикантів.