Розділ 30

Розділ 30

Святкування завершувалися й столиця знову наповнилася жвавістю й різнобарвними натовпами. Спокій і розслабленість свят поступово минав і до Белбрука поверталася жвавість. Представники усих можливих рас бігали у справах і вечорами купчилися на мальовничих вуличках, знищуючи біле покривало м’якої зими. Життя поверталося до свого звичного плину.

Після новорічних вихідних відчинялися заклади, тож ми з Іланом змогли зустрітися з моїм названим братом і дізнатися, чого він так нервував і поспішав у листі.

Ми розмістилися у тихому куточку однієї з невеличких таверенок на околиці столиці. Простий та маловідомий заклад, призначений для мешканців імперії, що проїжджали через столицю. Попри свою репутацію заклад мав різноманітне меню та смачний ель. Чим і приваблював місцевих.

Відвідувачів у перший робочий день року було небагато, тому ми легко знайшли столик, і поки нам несли напої та закуски змогли спокійно поговорити, не перекрикуючи гамір натовпу.

- Що трапилося? У чому терміновість? – спитала я одразу, як ми зробили замовлення й молоденький подавальник нас залишив.

- Нічого страшного, просто… - заспокійливим тоном почав Демид.

- То у чому поспіх? – підтримав мене Ілан.

- Це стосується вас обох тому скажу. Тут така справа… У нас з Кларою післязавтра весілля, а її родичка, котра мала виконувати роль подружки нареченої не змогла приїхати.

- І? – не витримала я.

Ілан мовчки кивнув.

- Ну й, я хотів попросити тебе побути в цій ролі. В нас більше немає кандидатів… - обережно мовив той.

- Міг би написати й попросити. Не треба було з того робити трагедію. – іронічно помітила я.

Дізналася у чому справа й заспокоїлася. Тепер вже можна не перейматися, що в названого брата можуть бути справжні негаразди. Тут так, дрібна прикрість.

Ілан також повеселішав. Виглядав більш розслабленим й спокійнішим, наче припинив очікувати підступу чи новин про серйозні проблеми.  

- І ти б погодилася? – з хитринкою спитав названий брат.

- Звісно. – спокійно відказала.

- То я можу на тебе розраховувати?

- Без питань.

Тут принесли глек з сидром та великі дерев’яні кухлі, прикрашені випаленим геометричним орнаментом. До цього додалася тареля з нарізаним сиром зі спеціями та шматочками сушеного м’яса.

Коли подавальник пішов, Варський повернувся до перерваної розмови.

- Це все, звісно, добре, — почав він, — Та чи може Селія взяти на себе цю роль? Вона ж заручена? Чи це не зашкодить? Ти питав храмовників? – поцікавився він суворо.

- Зможе. Кузина Клари в такому ж положенні. – сухо відказав Аденор.

- Добре. Тоді поки ми тут разом сидимо, розкажи нам де проходитиме церемонія і як. Якщо будемо поважними гостями, треба ретельніше підготуватися. – діловим тоном продовжив Ілан.

- Оскільки я некромант, то ми вирішили зробити виїзну церемонію. – почав пояснювати Дем.

- Де? – поцікавився Ілан ще раз.

- У маєтку моїх родичів. В передмісті Белбрука. Це не далеко. – заспокоїв його Аденор.

- Добре. – ми з коханим синхронно кивнули.

Демид дістав з сумки два цупких аркуші паперу й простягнув нам.

- На запрошеннях вказані час і адреса. – пояснив він.

Ми подякували. Я глянула на папірець. На ньому красивим шрифтом  надруковано запрошення. Внизу вказані час початку церемонії й адреса.  

Проглянула отримане, кивнула й прибрала аркуш у сумку.

Ще пару годин провели за сидром, закусками та теревенями. Потім Дем побіг на свій парубочий вечір, а ми з коханим ще трохи посиділи й пішли прогулятися містом.

***

Ще день минув у метушні підготовки до вищезгаданої визначної події. Довелося побігати містом у пошуку сукні та туфель й помудрувати над зачіскою. З прикрасами справа вирішилася швидко. До вбрання пасуватимуть успадковані прикраси, котрі я забрала з собою, коли тікала з батьківського дому. Тож, однією проблемою менше.

Ілан мені не заважав і нічого не казав. Та й нічим не допоміг, якщо чесно. Однак я була йому вдячна, хоча б за відсутність невдоволеного буркотіння і коментарів про те, що я надто всим тим переймаюся.

Чесно кажучи, я не жалкувала, що канікули проходять саме так. Хоча б є чим зайнятися. Також знайшлася можливість провести час у приємній компанії. Ну й раділа за названого брата. В нього життя, наче потроху влаштовується, тож можна бути за нього спокійною.

***

До місця призначення діставалися пішки. Прийшли заздалегідь, бо йти ледь не через усе місто, та ще й зимовим ранком.

Снігу намело не багато. Лиш підошви черевиків утопали у пухкому килимі, а подекуди й той розтанув під ногами перехожих. Столиця жваво святкувала, тож народу навкруги вешталося багацько. Новорічні вихідні – час для вечірок, дружніх посиденьок та навідування родичів. Тож, на вулицях можна зустріти представників усіх можливих рас та народів. (окрім працівників посольства Варшарі та біженців, бо ці не святкують[1].)

Загалом, у цю пору в столиці можна зустріти кого завгодно: ельфів гномів, напівкровок, навіть, вампірів. Останні показувалися серед білого дня лише в цей похмурий період, коли ясних днів майже не буває, а небо затягнуте не лише шаром пилу, а й густими «сніговими» хмарами.

Йти довелося понад пів години. Та й то тому, що в центрі довелося проштовхуватися через увесь той строкатий натовп. Але до призначеного часу встигли не лише дістатися маєтку, але й трохи відпочити.

***

За містом лежав непорушний килим снігу, що щільно вкривав поля та прикрашав сади білими шатами. Вид з вікна кімнатки, яку нам виділили у маєтку поблизу виїзду зі столиці, розгортав широкий простір зимового степу, слабко підсвіченого тьмяним світлом. З іншого боку, вбачався низький дах постоялого двору, та дорога, що бігла вглиб країни. Шлях виділявся на фоні степу кладкою з кам’яних уламків, що іноді проступали крізь підталий покрив і слідами від возів та копит коней.