Розділ 29

Розділ 29

Світ огорнула пізня осінь. Холодна й дощова. Вона поступово перейшла у сіру безсніжну зиму. Розфарбувала столицю Таррінської імперії у бурувато-сірі фарби очікування та підсвітила тьмяним світлом. Вкрила ранковим сріблом перших заморозків. Рік повільно добігав кінця, підбиваючи підсумки цьому відрізку буття.

Життя у Белбруці йшло своїм тихим плином. Мешканці імперії планували Новорічні свята. Молодь очікувала вечірок і народних гулянь, а студенти та адепти магічних навчальних закладів – сесії.

В АПМі також постав мир та злагода. Після зняття ректора з посади життєдіяльність навчального закладу покращилася. Виконувач обов’язків голови академії м’якіше та раціональніше підходив до усіх завдань і вчитися та працювати стало трохи приємніше. Зміни торкнулися й інших учасників викритої схеми. Секретарів та помічників засудженого позвільняли. Академією розгулював наглядач. Чим дратував зацікавлених у відновленні діяльності та справі Маршарського осіб.

Тож, не дивно, що Ашмарецький продемонстрував свою реакцію на засудження кращого друга. Десь тиждень ходив злий і напідпитку. Ще місяць перебував у постійно похмурому настрої. Аж поки, одного дня на його обличчі не з’явився вираз холодної байдужості.

Декан прийшов на пару. Холодно привітався. Роздав тести, та поки ми виконували письмову роботу, всівся за вчительський стіл і занурився у переглядання паперів. Шурхотів ними, щось перечитуючи, робив собі нотатки на окремому аркуші. 

В цей час ми не дуже уважно й здебільшого трохи ліниво відповідали на питання на аркушах, котрі нам роздали. Дехто поглядав на Ашмарецького у пошуках нових пліток, дехто просто мовчки дивувався такій його поведінці, а ми з подругою обмінялися підозрілими поглядами та вирішили не робити поки висновків. Хто зна’, що там у декана в житті коїться.

За пів години, він склав папери у папку, відклав їх у бік й підвів байдужий погляд. Зібрав роботи та перейшов до традиційної лекції. Беземоційно начитав матеріал і одразу ж пішов. Ніяких відчитувань чи настанов. Абсолютна відстороненість.

Така поведінка мене трохи здивувала. Дехто з одногрупників поділяв мої почуття. Так, ми витратили перерву на обговорення цієї дивної метаморфози та ні до яких висновків не прийшли. Тому, облишили намагання щось зрозуміти й більше не звертали уваги на настрій декана. Тим паче то ніяк не відображалося на нашому навчанні. Навіть було для нас трохи вигідно, бо Ашмарецький припинив періодичні нотації та повчання. Поки ми нічого не накоїли, не звертав на нас уваги, що відверто радувало. 

Пізніше настрої декана стали зрозумілими. Академією пішов послух, Ашмарецький розлучився. До того ж незадовго до завершального засідання з цього приводу, посварився зі своїм кращим другом. Напився на самоті й потрапив через це до цілителів. Вони й злили цю історію. Тож, виявилося, наш декан перебуває в глибокій депресії. Ну, хоч на нас не гиркає та не зриває злість і то добре.

А в студентському житті знову вбачалися зміни. Повідомили, що після Нового року до нас пришлють нового ректора, адже Маршарського засудили до довічного ув'язнення. А ще, з нього зняли всі регалії. Позбавили звання архімага. Тож, він поніс справедливе покарання.

Здавалося, настали спокійні часи, та передчуття говорило, що це не кінець. Трапиться щось іще. Та до того потрібно дожити. Тож, ми з коханим використовували кожну можливість й брали від життя усе, що вдавалося. А ще, реально замислилися про весілля. Вирішили одружитися одразу після вручення мені диплому про вищу магічну освіту. Магістратура однаково заочна, тож можна не перейматися скандалами та резонансами. Нікому вже не буде діла до субординації.

Життя налагоджувалося, і це підтверджувало листування з моїм названим братом. У Дема також все йшло добре. Він знайшов тиху, цікаву роботу й водночас мав змогу проводити свої дослідження. Тому, я була за нього рада. Хоч комусь гарантовано спокій. 

Тож закінчення осені й перші тижні зими стали тихим й спокійним періодом нашого життя.

***

Наближалася сесія, але ще був до неї час і можна було приділити один вечір особистим справам. Тим паче, що проблемою вона була лише для мене, як для наймолодшої з компанії. Тож, можна трохи відпочити й приємно провести вечір.

 Річ у тому, що перед початком «новорічної лихоманки» ми вирішили влаштувати збір коаліції проти темних. І обрали якраз такий час, щоб усі основні учасники не були сильно завантажені роботою, а я – навчанням. 

Зібралися на посиденьки у тій же таверні що й завжди. Скороченим складом. Себто, ми з Іланом, подружжя Інгве та Демид. Зустрілися там у вечері Вільденя і за смачними наїдками почали неспішне обговорення новин та ідей.

- Так, що за історія з артефактом? – поцікавилася я в Зари, аби прояснити ситуацію, що трапилася у День померлих.

- Нічого надприродного. Скіпетр зберігався у моїй родині з тих часів, коли мій пращур служив імператору. – коротко деталізувала вона те, про що уже розповідала.

- Попередньому?

- Так. – кивнула вона.

- Ясно. А в палаці про це відають? Не переймаються тим, де оригінал артефакту? Бо ж незабаром викрадачі зрозуміють, що то — підробка. – продовжила я розпитування.

- Вони вже почали його шукати. Тому я і переховала реліквію. – повідомила вона, а Дар кивнув, мовляв, знає і підтримує дружину.

- Добре. Сподіваюся вони не здогадаються де його шукати. – пробурмотіла я і вже хотіла перейти до наступного питання, та мене перервали.

- А де? – спитали Ілан та Дем дуетом.

- На кладовищі. У склепі моєї родини. – тихо проговорила некромантка.

- Заховати на видноті… Хм… Непогана ідея. – пробурмотів Демид.

- Вони навряд туди полізуть. Думатимуть, там нема нічого цікавого. – відказав Ілан.

- Сподіваюся що так. – погодилася я.