​​​​​​​ Розділ 23

 Розділ 23

Ще тиждень практики минув спокійно та рутинно. Лекції, практичні завдання та допомога придворним магам. Нічого не віщувало проблем. Дошкуляла лише погода.

Настав найспекотніший період року. Наближалася середина літа. Вона приносила за собою не лише найбільше сонячних днів за рік, але й найвищу температуру. Прийшов той місяць, коли погода майже на усьому континенті наближається до звичної для теплої половини року на південному узбережжі та островах імперії Маріон.

Палац потерпав він спеки. Повсюди повідчиняли вікна. Легкий, ледь помітний, вітерець залітав всередину, коливаючи декоративні фіранки. На сніданок подавали холодні закуски та сири, а замість кашви – охолоджений компот із кислуватих ягід. Усе щоб врятуватися від високих температур. Адже тут, у степовій частині континенту, спека відчувалася особливо сильно. Від неї ніде сховатися.

Древа, насаджені навколо палацу та у дворах помешкань трохи покращували ситуацію. Та вони давали мало тіні, на відміну від густих заростів Світлого лісу та темнолісся. Тож, ельфи не висовували свої тонкі носики з лісів, а гноми радо ховалися у прохолодних печерах Стоунмонта. Тому й в такі періоди бувало складно знайти якогось спеціаліста. Ельфи та гноми роз’їжджалися у гості до батьків чи інших родичів, у більш сприятливі умови. Навіть вампіри ховалися й не виходили ночами, бо затемно температура не сильно знижувалося. Було так само душно й спекотно.

У таких, не найприємніших умовах й проходила моя практика. Кожного разу, як тільки змога, я тікала в садок. Там біля фонтану під розлогими кронами дерев, ховаючись у затінку, виконувала завдання чи складала нотатки. Часом сиділа допізна, адже темнішало майже в ночі.

Допоки палац не збурив один випадок…

***

Того ранку мене розбудив гамір. Під розчахнутим вікном у садку хтось бігав та репетував. За стіною, широким коридором повсякчас тупотіли кроки.

Я розліпила повіки й заспано вдивилася у простір. Сірий ранок зустрів спекою та пахощами прив’ялих рослин. Знов почувся ґвалт. Тож довелося вставати, адже точно трапилося щось надзвичайне. Інакше чого б так горлати зрання.

Вилізши з-під покривала я узяла халат та попленталася у душ. Водні процедури допоможуть мені остаточно прокинутися й зібрати думки до купи.

Не розуміла, що таке могло статися, щоб отак панікувати. Невже у наскрізь захищеному від усього можливого палаці могло трапитися щось надзвичайне.

Поки милася прийшла до думки, що, мабуть, таки сталось щось екстраординарне, бо хаос за дверима моїх апартаментів та у садку під вікнами не припинявся.

- Ти знаєш що кроїться? – спитала у Хрума, що лежав у своєму вольєрчику до гори лапами, намагаючись пережити спеку.

- Поки ні. Піти у розвідку?

- Не треба. Зараз я сама усе дізнаюся. Пізніше, якщо що. – заспокоїла я фамільярна і пішла одягатися.

Через спекотну погоду одягнула тоненьку білу сорочку з довгими напівпрозорими рукавами та світло-коричневі полотняні штани. Сунула ноги у відкриті туфлі, та вже збиралася йти розпитувати, як у двері настирливо постукали.

Пішла відчиняти, дорогою розмірковуючи, кого там могло принести так рано.

На порозі постав хлопчина, що приносив мені шкатулку на обробку.

- Ланно магессо, Хартонський кличе вас на допомогу. – мовив він, одразу ж як я відчинила.

- Де він і що трапилося? – відкидаючи сумніви та теорії, діловим тоном запитала я. 

- Мені наказано переказати: на вас чекають та провести до дверей. Деталі не повідомили. Це секретна інформація.

- Добре. Зараз. – кинула я.

Не зачиняючи дверей пішла за сумкою.

Глянула на фамільяра. Той, вдаючи задоволеного життям улюбленця, лежав на подушці. Та разом з тим, нашорошив  вуха, зацікавлено дослухаючись до  розмови.

Узявши сумку, перекинула через плече лямку та попрямувала на вихід.

- Веди. – сказала посланцю, замкнувши двері свого тимчасового помешкання.

Той мовчки пішов попереду, показуючи дорогу.

Минаючи коридори та переходи спустилися на нижній поверх, перейшли в інше крило, ще раз спустилися у напівпідвальне приміщення. У слабко освітленому магічними ліхтарями вузькому коридорі було темнувато, не зважаючи на ясний день. З маленьких довгих віконець під стелею у приміщення майже не потрапляло сонячне світло.

Дійшли до розгалуження. Прохід до підземної частини палацу, де містилися важливі технічні приміщення (принаймні так нам сказав екскурсовод), перегороджували масивні двері з товстезного дерева оббитого залізом. Зараз вони були розчахнуті, що свідчило про критичну ситуацію. 

- Вам туди. На право. – повідомив провідник, ставши за крок до проходу.

Я кинула на нього підозрілий погляд. Він впіймав його і пояснив: - Мені туди не можна. – хлопець ткнув пальцем у плакат біля розчахнутої стулки. На ньому великими чорними літерами зазначено: «Секретна секція. Прохід заборонено». Поруч висів менший плакат з сірими літерами та емблемою імператорської служби охорони: - Вхід за спец. перепустками.

- Ем… - хотіла спитати я.

- На совісті того, хто вас покликав. – сухо переказав хлопець.

Провідник розвернувся та попрямував геть.

Його кроки потонули в товстих стінах підвалу та гаморі елітного мурашника над нами.

Що ж, доведеться сходити й розібратися з усією цією ситуацією. Якщо помічник придворного мага покликав мене на допомогу, то варто хоча б показатися.

Я твердим кроком ступила у «заборонену» секцію, минувши ще кілька попереджувальних табличок.

Від невеликого передпокою за дверима відходило три широких коридори. Тут вже не було віконець і світло магічних світильників намагалося впоратися самотужки з освітленням приміщень вритих у землю та обкладених рівними прямокутниками старанно обтесаного сірого каміння.

Коридори розходилися направо, наліво та уперед. Згадавши слова провідника, я ступила у правий коридор і рушила за розумінням ситуації.