Розділ 18

Ми з Іланом випали з порталу у дворі академії. Я знесилена ледь втрималася на ногах. Коханому довелося мене притримати, тож ми обидва незграбно вийшли на викладений кам’яними скалками двір академії. Вже вечоріло. Навколо народу не було. Середина тижня, тож ніхто тут не вештається. Зустріти когось о цій порі малоймовірно, та нам не пощастило.

- Можна спокійно піти відпочити. – пробурмотіла я, озираючись.

Ми тільки-но повернулися від вампірів. Коханий допоміг мені вибратися з полону й неушкодженою повернутися у стіни альма-матер.

 Повернення принесло мені полегшення. Я почувалася виснаженою та неймовірно втомленою. Хотілося поїсти й нарешті завалитися спати, але не судилося.

Полегшення було недовгим. Мої мрії про відпочинок не втілилися у життя. Нам з Іланом не дали не те що поговорити, а й навіть нормально попрощатися. Наше усамітнення грубо перервали. До нас поспішав секретар ректорату.

- Нарешті. Ми вас вже зачекалися. – прошипів той, наблизившись.

- Чого це він? – спитала в коханого.

- Довелося повідомити керівництво про твоє зникнення. – сухо відказав той.

Я скривилася та промовчала. Усі обговорення потім. Спочатку треба розібратися з насущними проблемами.

- То чого стовбичите? Йдемо до ректорату. Лан Маршарський вже чекає на вас. - поквапив нас секретар.

- Адептці потрібно відпочити… - спробував заперечити Ілан.

Зробив заклопотано-співчутливий вигляд і вирячився на опонента.

- Потім відіспиться. Погуляла й досить. – холодно відбив секретар.

Ніякого співчуття й повна недовіра. І що я такого зробила? Я ще розумію ректор. Цей недолюблює мене через мої стосунки з племінником. А секретар з якого дива? Чи то Маршарський налаштував його проти мене?  Нічого не ясно. Й не стане зрозуміліше. Що ж, діватися нікуди. Доведеться тягтися до керівництва АПМу. А то ще відрахують. А цього мені не треба. Ні в якому разі. Невигідно. Та й прикро буде за крок до диплома вилетіти. А все вампіри. Шас їх роздери![1]

- Я, між іншим, була в полоні. – обурилася, вклавши в це твердження усі свої страждання, втому та розпач.

- Ага, так. Вбила кровопивцю і втекла кудись, а до нас потім претензії. – не повірив мені чоловік.

То їх хвилюють не моє життя, а можливі скарги щодо академії. А те що мене могли вбити чи закатувати, то нічого. Аби лише ніхто не скаржився у міністерство магії. Ну і хто вони після цього?

В мене бракувало цензурних слів, тож я подумки лаяла ректора та його поплічників і водночас мріяла про солодку помсту.

- Блекнайт висував претензії адміністрації академії? – здивувався Ілан.

Зовні коханий здавався спокійним, та якщо пригледітися, в ньому вирувало обурення, старанно замасковане під байдужість.

- Ні. Та гадаю вони будуть. Не вистачало нам ще скарг на академію. Тому рухаємося. – вигукнув секретар.

- Вона нікуди не піде! – вигукнув Варський, роблячи загрозливе обличчя: - Як мінімум поки не прийде до тями й не підлікується після полону.

Чоловік не слухав. Лише вороже зиркнув.

- На вас також чекають. – відповів загрозливо секретар: - І раджу не зволікати. Це особливо стосується адептки Шарської. Вона під загрозою відрахування. А ви магістер Варський можете обійтися доганою.

- Ви коли починали мені погрожувати не подумали про те, де шукати нового викладача? – так, між іншим, поцікавився Ілан, демонструючи, що ані звільнення, ані догана його не бентежать.

Мені набридла оця от ворожа атмосфера. Хотілося якнайшвидше з усим цим розібратися, піти поїсти та завалитися спати.

За час полону я не відпочивала. Не могла заснути. Усе шукала вихід із ситуації. Думала, про мене забули, не шукатимуть, тож на допомогу годі й сподіватися.

Врешті не стрималася та вигукнула, перериваючи боротьбу поглядів та ворожих гримас чоловіків: - Годі!

Мене відверто замучило усе це. Я втомлена, знесилена, голодна. Мені не до з’ясувань стосунків. Скоріше б відкараскатися від них.

- Ходімо. – звернулася я до коханого: - Розберемося з цим.

Ця ситуація мене невимовно розлютила, тож у мене відкрилося друге дихання і я вже не відчувала втоми й голод не дуже то й дошкуляв. Єдине чого я зараз хотіла – це спокій та щоб мене не чіпали найближчу добу.  

- Якщо в тебе стане на те сил… - відказав Ілан.

Він обірвав своє висловлювання, аби не показати надмірну турботу й не викликати в секретаря підозри у порушенні субординації між нами. Його голос звучав максимально байдуже, обличчя максимально відсторонене, а от очі демонстрували, як він цим всим переймається.

- В мене сил нема вислуховувати їх повчання. – пробуркотіла я: - Радше зараз від них відкараскатися і спокійно піти спати.

- Зберігайте субординацію. – вороже мовив секретар.

То мій стан це порушення субординації? Чи поки я тут не звалюся без свідомості, всім байдуже на мене?

- То ми йдемо чи ні? – вороже відказала я.

- Ходімо! – холодно кинув секретар.

Ми з Іланом похмуро потягнулися за чоловіком. Пройшли подвір’ям до замкового корпусу, ступили всередину.

У холі порожньо. Десь вдалині промайнула постать і все. Більш нікого. У відносній тиші рушили до адміністративного крила. Врешті, дісталися ректорату й пройшли всередину.

Там нас зустріла секретарка й невдоволено скривилася. Підвелася зі свого місця й пройшла до кабінету ректора. Постукала, почувши відповідь, сунула туди голову й доповіла. Прикрила двері та розвернулася до нас.

- Заходьте. – буркнула вона й повернулася до свого робочого столу.

Ми пройшли до кабінету під невдоволені погляди секретаря ректорату та особистої секретарки ректора. Біля дверей нас зустрів ворожий погляд Маршарського. Він сидів за своїм робочим столом і перебирав папери

Похмуро привітався з нами й кивнув на стіл для нарад. Ми всілися один навпроти одного, по обидва боки довгого стола, що стояв впритул до ректорського. Впівоберта повернулися до керівництва й приготувалися слухати.