Розділ 17

Розділ 17

Наступний тиждень пройшов спокійно. Вже добігав кінця перший весняний місяць. Це означає, що в академії починається підготовка до завершення навчального року та виїзду на практику. Усі вже готують до здачі курсові. Викладачі починають оголошувати теми, які будуть на іспитах і приділяють увагу потрібному для їх успішної здачі матеріалу. В цей час адміністрація вирішує, як доправити побутових магів до місця практики, водночас зробити це організовано і вчасно. Однокурсники сперечаються та нервують – вирішують хто з ким поїде і як розселитися у разі чого.

Мене ця вся метушня мало обходить. Я вже точно знаю де проходитиму практику. А у який спосіб — точно дізнаюся вже на місці, тому не маю причин нервувати. Натомість приділяю час написанню чистовика курсової. Ще трошки, й можна буде здавати наставнику й чекати вердикту Тауренського. Залишається переписати все з внесеними правками та доповненням. Ну й гарно оформити роботу. Поспішати нікуди, тому й спокійна з цього приводу.

Продовжуємо переписуватися з Іланом. Плануємо зустрітися у вихідний і детально обговорити облаштування спільної оселі. Складемо план і приблизний список необхідного для того, щоб там можна було зустрічатися. Поки ж, через брак меблів, проводити час особливо ніде. Тому й плануємо піти десь посидіти й обговорити усе те.

***

 У Тижнень[1], зустрілися з Іланом у місті. Посиділи у затишній кашварні[2]. Домовилися пізніше сходити разом і обрати меблі яких бракує. Та спершу потрібно обрати час і зробити у будинку генеральне прибирання. Там пару місяців не прибирали та й деякі речі потрібно викинути. Тож, вирішили спершу навести лад, а потім обставляти майбутню оселю.

Після посиденьок вирішили прогулятися у парку, неподалік академії. Парк відділяв студмістечко від основної частини столиці й завершувався невеличким мальовничим ліском, що межував зі стародавнім лісом, котрий підступав до АПМу. Тут мало хто буває. До того ж у разі чого можна сховатися у заростях й залишитися невпізнаними.

Під час прогулянки ще трохи побазікали. Вирішили, зайти серед тижня й зайнятися будинком, щоб у вихідний можна було спокійно піти на закупи. Знали б, що життя, як завжди, внесе свої корективи, не поспішали б, а попіклувалися про можливість змінити ситуацію.

***

Того вечора я йшла на зустріч з Іланом. Обоє мали трохи часу, тож листуючись домовилися разом піти й трохи навести лад у майбутній оселі. Тим паче завтра – вихідний, можна виспатися, й потім сходити кудись.

 Тож, у Вільдень[3], після занять з одногрупницями й невеликого підробітку на пів годинки, бігла побачитися з коханим. Вже почало темнішати. До того ж постійна похмурість неба опускала світ у сірі сутінки. Ліхтарі тьмяно горіли, погано розбавляючи темну каламуть. Деякі закутки столиці взагалі слабко освітлювалися. Особливо межа між основною частиною міста та студмістечком.

Якраз неподалік такої місцини, у закутку без ліхтарів і мешкав замовник. Попрощавшись з ним і сховавши у сумку зароблені грошики, вийшла у вечірнє місто. Темрява напружувала, та я не надто переймалася. Йти не далеко. Крім того, он видно черговий ліхтар. Тож, я не зволікаючи накинула на голову капюшон і ступила у сутінки вечірнього міста.

 Район в цей час порожній. Зазвичай у будні ніхто так пізно нікуди не ходить. Наприкінці тижня народу не набагато більше. Тому навкруги тиша і темна пустка. Неприємно, та я була впевнена — мені нічого не загрожує і дискомфорт сутінок і самотності ненадовго. Варто минути три вузенькі вулиці — опинюся у жвавішому кварталі, де значно більше перехожих. Там точно когось зустріну.

З такими думками пройшла у темний провулок. Пара кроків. Неподалік почувся якийсь шурхіт. Я напружилася. Прискорила рух, аби швидше подолати темний клапоть і вийти на хоч трохи освітлену вулицю.

Від різкого руху капюшон спав відкриваючи голову вітру й вечірній прохолоді. Та мене це не хвилювало. Переймалася підозрілими звуками за спиною та пітьмою навкруги.

- Треба розібратися, що воно таке? Що там шурхотить у пітьмі? – промайнула думка й потонула у різкому приступі паніки.

Здалося, час сповільнюється. Я сповільнююся. Рухаюся й реагую на все, наче долаючи перепону ступору. Думки якісь в’ялі, нечіткі. Все навкруги ніби сповільнилося, та водночас, розумію, що усе відбуваєтеся за лічені секунди.

На мене щось налетіло. Схопило поперек тулуба, блокуючи рухи. Людиноподібна істота. Це єдине що я встигла зрозуміти. Висока худорлява постать притиснула мене до себе, рвучко нахилила голову й увіп’ялася в шию гострими іклами. Тіло прошив різкий біль.

- Вампір! – встигло осяяти мене розуміння.

Магія почала перехоплювати контроль над тілом і свідомістю, повільно згущуючись навколо. Відчула як повітря навкруги мене наелектризовується. Гучний удар, спалах. Нападника відкидає від мене. Він не встигає впасти. На льоту бліда постать загорнута в чорний одяг розлітається на дрібні шматочки темного попелу.

- Ослабленого вампіра спалило моїм постійним захистом. – розумію, упливаючи у в’язкий туман.

Свідомість полишає мене і я без сил осідаю на холодні вологі камені.

Отямилася я десь хвилин за п'ятнадцять. Почула голоси людей, що проходили повз. Важко зіп’ялася на ноги. Підняла руку до шиї. Пальці наштовхнулися на холодну вологу. З ранки на шиї ще сочилася кров. Біль доторку мене трохи отверезила. Почало повертатися нормальне сприйняття реальності. Стала чіткіше відчувати навколишній світ: холод бруківки, біль в пораненій шиї від того що захист жорстко відштовхнув нападника.

Спробувала покликати на допомогу, та сил не вистачило. Замість крику, з горла вирвався хворобливий хрип. Доведеться самій шукати порятунку. Зібравши останні сили, наклала цілительне плетіння й так сяк пошкандибала до гуртожитку.