Розділ 15

Найважчі погодні умови року залишилися позаду. Трохи потеплішало. Та вітер ще ніяк не вщухав. Він завивав між будівлями подертого стихією міста.

Столиця поволі поверталася до нормального життя. Тривали ремонтні та реставраційні роботи. Народ виходив на вулиці й активно усував наслідки тривалої негоди.

Зима вже добігає кінця. Скоро почнуть проглядати перші ознаки весни. А поки, крига, що огортала світ останні два тижні, поволі скресає. Навколишнє середовище перетворюється на часткове та короткочасне болото. Земля на рік напувається талою водою. Континент і його мешканці прокидаються від сонного зимового застою. Здається, от-от запахне весною й на клумбах зійдуть перші квіти. Белбрук розквітне й Таррінська імперія оговтається від цьогорічного нападу стихії.

***

Життя набуло звичного ритму. Погода налагодилася й до академії повернулася звична метушня. Настрій адептів та викладачів покращився. Заклад знову поринула активність й позитивна атмосфера. Навіть ректор повеселішав. Мабуть, зміг оновити запаси алкоголю, адже добути пляшку тепер значно легше. Загалом, життя ВНЗ знову стало схожим на мурашник, а не на сонний ельфійський сховок.

 На щастя, стихія не принесла великих збитків цього року. Жертв не має, лише незначні руйнування. З одної з будівель злетів дах, десь поламало дерева… Тож, вихід з академії та новини ззовні не змогли погіршити настрій адептів і викладачів, які нарешті відчули смак свободи.

Я була серед тих, хто у перший же вихідний після відкриття воріт АПМу, поспішив у місто. Інших гнали розваги, закупи, та переживання за родичів. Мене ж підбурювала можливість нарешті зустрітися з Іланом й нормально поспілкуватися, погуляти разом містом.

Я йшла до місця зустрічі й роздивлялася околиці та перехожих, відмічаючи про себе зміни, що відбулися за той час, поки ми були замкнені у стінах академії.

Столиця поверталася до активного життя. Місцеві радісно гуляли вже прибраними вулицями, не звертаючи уваги на величезні калюжі та болото на узбіччі. Спаплюжені клумби мали доволі сумний вигляд. Поламані та пошматовані стихією рослини стирчали напівживими залишками. Всупереч цьому, в повітрі буквально розливався оптимізм. Негода минула. Визирнуло сонечко. Воно відігрівало замерзлу столицю, радуючи містян покращенням погодних умов.

Я йшла швидким кроком, з радісною усмішкою на обличчі. Мене переповнювало передчуття зустрічі з коханим і розуміння, нарешті зможемо побути разом. Попри серйозне випробування для моїх старих чобіт, хотілося прогулятися й нормально поспілкуватися з Іланом, не ховаючись в темному кутку. І от, нарешті, нам випала така нагода й ми не збираємося її втрачати.

Одразу, як тільки почали випускати з АПМу, Варський прислав мені записку з запрошенням на зустріч у місті. І зараз, Ілан чекав на мене у тихому куточку недалеко від стін альма-матер.

Він стояв, розслаблено розглядаючи околиці. Сповільнила крок. Неквапливо наближаючись, замилувалася ним.

Думала, який він в цей момент гарний. Такий м’який і домашній. Тут і зараз немає того суворого викладача. Він залишився у стінах АПМу. В такі миті, поза стінами академії, я можу побачити Ілана іншим. Він ніби відтанув. І це ще більше мене приваблювало. Хотілося залишитися з ним назавжди. Кинути все й поїхати світ за очі, аби лише бути разом. Страхи відійшли на другий план. Важливими були лише почуття.

Я підійшла й обережно доторкнулася до його плеча. Він різко обернувся й схопив мене в обійми. Короткі вітання. Ілан притис мене до себе й поцілував. Довгі солодкі хвилини для нас більше не існувало промерзлої вулиці й тихого гулу перехожих на фоні. Ми були лише удвох. І хотілося розтягнути цю мить навічно. Тоді я зрозуміла: зроблю все, аби ми були разом, навіть якщо для цього, доведеться боротися з самою собою.

Насолодившись миттю ніжності, пішли прогулятися. Під руку повільно походжали тихими вуличками милуючись яскравим сонечком та ознаками потепління. Нам було радісно й тепло разом. Ми веселилися й базікали, намагаючись узяти від ситуації якомога більше.

Не помітили як настав вечір. Довелося повертатися до академії. Це звісно підпсувало нам настрій, та діватися нікуди.

***

Початок тижня пройшов без великих потрясінь. Навчання йшло у звичному темпі. Мені навіть вдалося знайти час і написати чернетку курсової. Залишилося показати те все наставнику й дочекатися його коментарів та правок. Що я і зробила у Третінь[1].

На занятті з наставником ми обговорили завершальний етап роботи над курсовою. Лан Тауренський пообіцяв подивитися чернетку і якнайшвидше винести вирок моїй роботі. Після чого, дав мені кілька порад, щодо роботи над захисною сферою.

Життя повернулося до звичного плину. Це мене невимовно радувало, проте, хотілося руху та розвитку. І якщо в науковому аспекті він був, то в особистому житті спостерігався застій. Мене це трохи непокоїло. Хотілося рухатися далі. Тож я замислилася, як би провести єдиний вихідний на одинці з Іланом. Де б нам дешево та з комфортом усамітнитися, поки Варський не орендує будинок. А він, до речі, почав активно над цим працювати. Майже весь тиждень вечорами пропадав у місті. Його повсякчас шукали колеги та учні по всій академії, а він повертався перед закриттям воріт. Виключенням став лише день нашого з ним тренування.

У Чтедень[2], надвечір, зустрілися з Іланом на полігоні. Коханий мав похмурий та трохи заклопотаний вигляд. Я зайшла в овальне приміщення стадіону. Роззирнулася. Нікого окрім нас двох. Тож, я поривчасто підбігла до нього та обійняла. Він коротко поцілував мене і випустив з обіймів.

- Щось трапилося? – обережно запитала я.

- Здається, питання нашого з тобою сумісного проживання не вдасться швидко владнати. – сумно констатував він.

- Нічого. Якось викрутимося. – підтримала я його: - Все в нас буде добре.