Розділ 14

Почався найскладніший період року. Погодні умови погіршувалися й пересуватися вулицею ставало з кожним днем все більш некомфортно. Вітер посилився й тепер завивав за стінами академічних споруд. Адепти, викладачі та робітники АПМу пересувалися здебільшого підземними переходами. Ще наприкінці минулого тижня, з вулиць столиці та з території нашого навчального закладу поприбирали все, що може знести вітром. Наближався найтяжчий у погодному плані, період року, тож, усі готувалися до випробувань стихією. Навчання в академії тривало. Пари проходили, як зазвичай. Та настрій у всіх навкруги був трохи напружений. Очікувалися руйнування усього крихкого, що тільки можливо, та загибелі необачних. А так, життя тривало, потроху рухаючись наміченим курсом.

У Третінь[1] академію зачинили, через небезпечні погодні умови. Ректор заборонив випускати з АПМу адептів. Радості це, звісно, не принесло, та дивлячись на умови на дворі, йти кудись не дуже то й хотілося. Звісно, викладачам та робітникам, котрі живуть поза навчальним закладом доводилося ходити на роботу, та учнів, що живуть у столиці, тимчасово відсторонили від навчання. Їм видали завдання на наступні два тижні й відпустили додому. Ходили лише трійко адептів, що мешкають поряд з академією (буквально на сусідній вулиці).

У таких умовах мають пройти наступні два тижні, себто основна частина середини зими.

***

З початку тижня атмосфера на навчанні ставала все більш напруженою. Обличчя одногрупників з кожним днем ставали усе більш засмучені. Усих дратували прийдешні обставини. На жаль, цього року не уникнути традиційного розгулу стихії. Через це доведеться сидіти в чотирьох стінах. А така перспектива неймовірно дратувала. Усі були сумні та напружені. Здавалося, повітря в академії наелектризоване.

В мене теж не було приводів для радощів. Імовірно, академію зачинять і ми з Іланом не зможемо побачитися, адже не можливо буде вийти у місто. Як з тим бути? Один сум та розгубленість.

Примадень[2] зустрів мене завиванням вітру за стінами гуртожитку. Визирнути у вікно було страшнувато. Я все ж змусила себе відсунути штору й глянути на вулицю крізь каламутну поверхню. Там було моторошно. Стихія згинала кущі й тонкі гілки дерев. З воріт академії зірвало плакати й  понесло вдалечінь.

Я з сумом на обличчі закрила штору й пішла збиратися на пари. Доведеться користуватися підземними переходами. Роздратована попрямувала на навчання.

Друдень[3] пройшов так само. Стихія набирала обертів. Наближався Завірюшень[4] — місяць, початок, якого несе найгірші погодні умови у році. На цей час життя призупиняється, адже важко пересуватися вулицями, а працювати на дворі неможливо.

У Третінь, зранку нас усих зібрали в актовій залі. Замість першої пари, для нас провели оголошення. Вийшов злий ректор і з невдоволеною пикою проголосив промову. По суті – оголосив, що академію зачиняють на період найбільшої негоди. Адептів та викладачів, що живуть у гуртожитках не випускатимуть за ворота. Нібито для нашої безпеки. Та, здається, просто, задля традиції. Ну й щоб не було питань у міністерства.

Ми невдоволено пошуміли, та прийняли дійсність. По-перше, куди діватися, по-друге, пересуватися вулицею з кожним днем стає все складніше. У таких умовах не погуляєш.

Так і житиме академія наступні два тижні. Що невимовно напружує усіх причетних.

***

На занятті з наставником ми обговорили завершальний етап моєї роботи над курсовою. Вивчили нове захисне плетіння. Наприкінці пари я все ж наважилася запитати у лана Тауренського:

- Щодо моєї ідеї про захисну сферу…

- Ми ж домовлялися, над нею ти попрацюєш пізніше. – відказав наставник.

- Думала, поки в мене буде трохи часу… - невпевнено продовжила.

В такі часи вечорами в академії робити, особливо нічого, тож можна трохи попрацювати над новою розробкою. Однаково зайнятися більше нічим.

- Ти ж пам’ятаєш, це має стати твоїм дипломним проєктом?

- Так. Я налаштована попрацювати над цим плетінням.

- Ну добре. Тоді, давай ти покажеш мені свої розрахунки й ми разом подумаємо, з чого почати. – пішов на поступки наставник. Видно, побачив що мені відверто нудно.

- Дякую! – радісно вигукнула я.

Наставник усміхнувся мені й ми тепло попрощалися.

В мене з’явилася наснага і я вирішила відволіктися від своїх переживань роботою над новим проєктом. Це має бути навий етап у розвитку захисної магії. Абсолютний захист, який не потребує особливого контролю над ситуацією. Не потрібно рухати щит, приглядаючись до дій нападника. Сфера повністю огортатиме тебе й не дасть непомітно вдарити у спину або попасти по ногах. Це суттєво знизить мінуси магічного захисту, викресливши два з них зі списку проблем сильних магів.

Той вечір я просиділа за підрахунками. Закінчувала роботу над завершенням сферичного захисного плетіння. Спаплюживши купу паперу, врешті вже вночі вивела таки потрібну формулу. Залишилося спробувати втілити схему у життя, і якщо вдасться, обговорити з наставником новий проєкт. А вже потім можна буде почати тестувати нове плетіння.

***

Учора весь вечір і сьогодні зранку ми переписувалися з Іланом. Оскільки побачитися і поговорити на одинці не можемо, спілкуємося листами. Так, ми домовилися про відновлення наших з ним тренувань з фехтування.

І от, увечері Чтеденя[5], я поспішила на тренування. Прихопивши тепле пальто, спустилася униз. Обережно, намагаючись не привертати зайвої уваги, одягнулася та вийшла за двері гуртожитку.

Вже стемніло, тож, вітер, що налетів на мене зненацька, на мить дезорієнтував. Я ледь не впала. Та дивом втримавшись на ногах, сильніше закуталася у тепле пальто й накинувши на голову капюшон, попрямувала до полігону.

Навколо — порожньо. Усі поховалися. Лише я важко ступаючи крізь супротив вітру, що ледь не збивав мене з ніг, дійшла до пункту призначення.