Розділ 12

Розділ 12

Перший день року розпочався для мене пізно. Вже давно настав полудень. Я прокинулася від шуму спричиненого активністю сусідки. Ельфійка знову кудись збиралася. Спробувала поворухнутися. Спиною пройшовся дошкульний біль. Наче мене повозили лопатками об каміння.

- Що таке? – запитала Розі, почувши, як я зашипіла від болю.

- Та нічого. – відказала я, перевертаючись на живіт.

Для зручності обійняла подушку й спробувала сконцентруватися й згадати, де я травмувалася.

- Не обманюй. Я ж бачу, в тебе щось болить. Давай полікую, поки не пішла.

- Спина. – відказала я, приймаючи допомогу подруги.

Якби не було неприємно визнавати, та пошкодження є, тому не варто нехтувати допомогою.

- Вставай. – тоном цілительки мовила та, наближаючись.

Я сіла на ліжку й розвернулася спиною до майбутньої лікарки. Та глянула на мою спину, обережно доторкнулася. Біль знову пронизав мій організм. Перечекавши моє шипіння, подруга сказала:

- Йди переодягайся. Схоже ти десь подряпала спину.

- Що? – не збагнула я.

- У тебе на сорочці слід він не замазаної подряпини.

- А…- очманіло видала я.

Підвелася й полізла до шафи. Узявши іншу сорочку, дроуську, з відкритою спиною й на тонких бретелях, попрямувала до ванної. Заразом умиюся.

Холодна вода привела мене до тями. Я остаточно прокинулася й збагнула, що трапилося. Вчорашня ніч промайнула у свідомості солодкими спогадами. Ми з Іланом не стримувалися й потай насолоджувались один одним в комірчині. Трохи необережності, і я, здається, зачепилася за виступ каменя на стіні. Виглядало як нерівність, та коли проїхалася спиною, відчула погано замазану каменюку. От же ж. Ложка отрути в бочці елю[1].

Я зітхнула та пішла в кімнату здаватися майбутній цілительці.

Розі ще порпалася у ящичку з медикаментами. Почувши мою появу, вона відірвалася від своєї справи та глянула у мій бік.

- Де це ти так? – спитала вона спокійно.

Видно, вже налаштувалася на робочий лад. 

- Мабуть, учора коли ми усамітнилися… - почала я.

- Десь у замку?!

- Якось так…

- Воно й видно. Спина зчесана. А казала, що все добре. – буркотливо прокоментувала вона.

- Мені реально все сподобалося. Я неймовірно щаслива. – спробувала заспокоїти її.

- Ага. – не вірячи буркнула ельфієчка й продовжила шукали ліки.

- Ну… ми трохи захопилися…

- І він чухнув тебе об стіну.

- Ні. Трохи здвинулися у бік. А там камінець. Я навіть не помітила…- не знаючи, як пояснити все те, плутано видала я.

- Не треба мене ні в чому переконувати.

Ельфійка, нарешті, видобула потрібну баночку з ящичка й накрила його кришкою. Тут почувся стукіт у двері. Розі відчинила й не глянувши на відвідувача, запхала імпровізовану аптечку в шафу.

Стулка розчахнулася й у кімнату ступив Ілан.

- Які люди! - протягнула Розі, побачивши його.

- Що сталося? – спитав бойовий маг обережно.

- Нічого, просто ельфійка сьогодні не в гуморі. – відбила я.

- Вона знає про наші стосунки? – нашорошено спитав Ілан.

- Я нікому нічого не скажу. – суворо видала та, шукаючи куди відклала мазь.

- Ну добре. – відказав коханий, наблизився й сів біля мене на ліжку: - Поки в академії безлад і ректор п'янючий, вирішив потай зайти поговорити.

- Про що? – поцікавилася.

- Тут така справа… - почав було той, та його перервали.

Розалінд знайшла ліки й втрутилася у нашу щойно розпочату розмову:

- Раз ви тут засідаєте — розбирайтеся самі.

- З чим? – не зрозумів Ілан.

Він повернув до неї голову, щоб почути пояснення.

- Мені треба йти. Тож, як вже зайшов, намажеш їй спину. – цілительським тоном скомандувала ельфійка й кинула Варському коробочку з маззю. Ілан впіймав ліки, й стиснув їх у руці.

- Ем… добре. – відказав той.

- Тоді, бувайте. – кинула Розі й пішла.

Ми провели її поглядом. Коли двері за нею зачинилися, я ошелешено прокоментувала: - Здається, я створила монстра.

- В сенсі? – не зрозумів мене Ілан.

- Я навчила ельфійку поводитися, як людина. І от до чого це призвело.

- Ем… Здається, я багато чого ще не знаю.

- Не зважай.

- Стривай. – щось зрозумів для себе Ілан: - Це часом не вона зустрічається з сином відомого військового лікаря? Ну про нього ще писали.

- Як він врятував купу людей та ельфів…

- Так.

- Мабуть. Не знаю. Я з її хлопцем малознайома. Так, бачилися похапцем пару разів.

- В сенсі? – підозріло спитав Ілан.

- То він за нею заходив, то бачила його, коли ми ходили на кашву[2]. А вчора, ну коли ми з тобою ховалися в комірчині, вони тут.

- Ах, от чому ти не запрошувала мене до себе… - протягнув він.

- Так комендант би нас і пропустив удвох! І не здав би.! – вигукнула я.

- Згоден. Ти не могла знати, що його не буде в новорічну ніч.

- Він пішов?

- Так. Приятель сказав, його покликали діти святкувати в місті.

- А… - протягнула я.

Розмова сама собою обірвалася. Я хотіла скористатися паузою, щоб вмоститися зручніше та послухати, з чим він прийшов, та мені те не вдалося. Спина знову дала про себе знати. Я поморщилася. Ілан, що крутив у руках баночку з маззю, звернув увагу на мій рвучкий рух і побачивши мою реакцію запитав:

- Так що з тобою? Ти десь поранилася?

- Нічого. Не зважай. – відказала я.

Варський не виконав моє прохання. Натомість уважно поглянув на мене.

- Не бачу ні синців, ні забоїв. – старанно проговорив він, намагаючись тримати рівний тон.

- Все нормально. Дрібниця.

- Спина. Ельфійка казала, про твою спину.

- Так. Подряпалася. Не звертай уваги. Так що ти там хотів?

- Давай спочатку розберемося з твоєю травмою. Лягай я подивлюся, що там з твоєю спиною.