Розділ 10

Останній навчальний тиждень не був особливим. На парах готувалися до екзаменів та заліків і повторювали пройдений матеріал. Нічого, хоч трошки цікавого не відбувалося. Окрім однієї події, котра урізноманітнила буденне життя…

Цей тиждень та наступний мають бути активними. Саме зараз вирішується доля майбутнього навчання. Та насправді майже нічого визначного не відбулося. Доля саме підкинула мені шанси, а я лиш ними скористалася.

***

Увесь минулий тиждень я мала похмурий настрій, через те, що не вдалося побачитися з Іланом і нормально поговорити. Я вже не кажу про те, щоб обійняти та поцілувати його. Я відверто сумувала за ним, хоч і удавала, що все більш менш нормально.

  От, у друдень[1], нам, нарешті, вдалося побачитися. Три нудні пари промайнули у таємному очікуванні. Нарешті, четвертою парою, в нас йде теорія бойової магії, яку викладає Ілан.

Я ледь не бігла до потрібної аудиторії. Не терпілося побачити коханого. Хоча б на відстані. Просто подивитися йому в очі, усміхнутися.

Сподівалася, після пари вдасться поговорити з ним. Може, так зможемо, хоч трохи поспілкуватися.

Зайшли з подругою до потрібної аудиторії та зайняли парту. Варського ще не було. Погомоніли трохи. Я намагалася  відволіктися від очікування, тож чіплялася до подруги з балачками.

Пролунав сигнал початку заняття. Викладача все не було. П’ять хвилин минуло. Я почала нервувати. Десять. Уже з’явилися думки, прогуляти пару. Одногрупники засумнівалися, чи прийде Варський.

Нарешті, скрипнули двері аудиторії, і розчаровуючи адептів, що бажали піти з пар раніше, на порозі з’явився викладач. Мене ж охопила таємна радість. Ще трошки, і зможемо бодай поговорити.

Ілан привітався, дістав зі своєї сумки зошит з нотатками. Погортав його. Знайшовши потрібну сторінку, повернув увагу до нашорошеної аудиторії.

- Отже, результати вашого тесту геть не втішні. Проте, маю зауважити… - він витримав паузу, за яку адепти ще сильніше напружилися, а трійко дівчат здригнулися: - Майже у всих вийдуть трійки. Більшості навряд вдасться набрати більше ніж шістдесят – шістдесят п’ять білів, зате, недопущених до складання іспиту немає.

Адепти полегшено видихнули й знервовано втупилися у постать викладача.

- Отже, — продовжив він: - Зараз розберемо проблемні моменти. Спочатку я роздам вам ваші роботи з коментарями до них. Потім обговоримо помилки, що з’являються найчастіше.

Він зробив жест, активуючи накладене на стопку аркушів на столі викладача, плетіння й роботи розлетілися аудиторією. Папірці досягали адресатів й лягали перед ними на парти.

Адепти почали кисло проглядати написане, вивчаючи виправлення та коментарі викладача.

До мене також прилетіла робота. Продивилася уважно аркуш. Усюди плюси. Лише одна помилка. Неправильно порахувала. На цьому й наголосив Ілан. В кінці роботи, поруч з балами та автографом викладача, знову намальовано маленьку квіточку. Оця от дрібниця мене неймовірно розчулила. Так, що я на якийсь час випала з реальності. Сиділа й просто дивилася на цей маленький жест і не помічала нічого навколо. Врешті, Шейла смикнула мене за руку, повертаючи зі світу мрій у сіру реальність.

Ілан наголошував на розповсюджених помилках. Пояснював складності, які виникли під час виконання завдань. Викликав до дошки кількох адептів, щоб ті потренувалися складати формули й аналізувати незнайомі плетіння за їх схематичним зображенням.

Так пара добігла кінця. Я вдала, що забарилися з переписуванням останнього прикладу з дошки, тож затрималася. В цей час, одногрупники активно збиралася й неоднорідним потічком залишали аудиторію. Останньою закрила зошит. Відповіла на прощання подруги, котра делікатно не стала чекати на мене, а пішла обідати. Поки останні адепти залишали приміщення, неквапливо збирала сумку. От, усі пішли. Ми з Іланом залишилися самі.

Варський весь цей час сидів за викладацьким столом і кволо відповідаючи на прощання адептів, перебирав папери. От, усі пішли й ми залишилися у двох. Ілан відклав відомості й підвівся. Я кинула сумку на свій стілець, пішла й зачинила двері зсередини.

- Навіть так? – мовив Ілан, хитро посміхнувшись.

- Я скучила. – відказала, наблизившись до нього: - І не хочу, щоб нас турбували. – закінчила, обіймаючи коханого.  

Нарешті, прилинула до його губ. Знову мене огорнуло тепло. Здавалося, я весь цей час не могла зігрітися. Попри те, що це відчуття вже стало звичним, воно не здавалося прісним, скоріше затишним, як домашнє вогнище у бурю.

Це змусило мене розслабитися і піти трохи далі. Обійняла коханого за шию та запустила руки у жорсткі пасма темного волосся. Солодкі миті текли, а з ними наростала напруга. Врешті я не витримала й пішла ще далі. На хвильку перервавши поцілунок, потягнулася руками до коміра його сорочки й почала нервово її розстібувати. Обурившись такому повороту побій, Ілан не дав мені повною мірою перехопити ініціативу. Притягнув мене ще ближче до себе та приник до моїх губ. Цілуючи, відтіснив мене до моєї ж парти. Підхопивши під стегна посадовив мене на стільницю. Я обійняла його, ногами й знову спробувала розпустити руки. Та мене ще раз відволікли. Ілан розстібнув третій ґудзик моєї сорочки, звільняючи шию від коміра. Нахилившись до мене, він почав неквапливо цілувати шию. Я гладила його спину, мріючи позбутися товстої тканини сорочки…

Далі ані помріяти, ані здійснити нафантазоване не вдалося. Нас перервав гучний стукіт у двері. Ілан відірвався від мене й підняв голову. Солодкий туман у голові швидко розвіявся. Стук повторився, переконуючи, що нам не здалося.

- Шас-с-с[2]. – простогнала я.

Ілан підтримав мене більш жорстким висловом крізь зуби.

Мене неймовірно збісило, що нас перервали. Ну чому зараз. Навіщо. Так же усе було гарно. Ще трошки і…

Стук повторився.

- Кого там принесло. – пробуркотіла я невдоволено.