Розділ 8

Ранок Вільденя[1] зустрів мене похмурим краєвидом за вікном кімнати у гуртожитку. Я невдоволено вилізла з ліжка й почала збиратися на пару. Сусідка, як завжди, оптимістично пурхала кімнатою, збираючись на навчання й одночасно складаючи речі у поїздку. Розі планувала провести цей вечір і завтрашній день у свого хлопця. Вони хотіли спробувати, чи зможуть пристосуватися один до одного у побуті. А у Примадень[2] вона повернеться до гуртожитку. Пар не буде, проте заняття з наставниками та робота в лабораторіях залишається. Тож ті, хто поїхав зможуть повернутися до гуртожитків і до навчального процесу, а інші, доробити незавершені завдання.

Попри не надто оптимістичний настрій, я спокійно зібралася й поснідавши у компанії друзів, пішла на пару.

Вийшовши з їдальні, я із задоволенням вдихнула вологе осіннє повітря. Сьогодні вже тепліше. Не було вітру. Тихо і якось затишно. Я неспішно покрокувала у бік полігону, насолоджуючись осінньою вологістю та запахами опалого листя. Зі скверу долітали аромати пізніх квітів. Почалася, така собі, відлига. Наступні півтора – два тижні буде трохи тепліше, ніж решту осені, та сухо й безвітряно.

Адепти, невдоволено поглядаючи навколо, зібралися на полігоні й вишикувалися перед «заміною». У ролі викладача виступав молоденький аспірант. Високий худорлявий хлопчина з короткою стрижкою та гострими рисами обличчя не викликав у нас довіри. Він відповів нам взаємністю.

Починаючий бойовий маг, обвів нас скептичним поглядом, покривився й розпочав заняття.

Пара пройшла майже за звичним сценарієм, от тільки атмосфера була якась гнітюча. Викладач тис на нас своєю зневагою, а ми тримали нейтралітет.

Ближче до середини заняття, на полігон завітала Деканка факультету бойової магії. Шарша Варська мовчки слідкувала як її учень проводить пару. Під кінець заняття, вона з невдоволеним виразом обличчя залишила полігон.

Викладач завершив пару та відпустив нас. З кислою пикою провів на  вихід.

Ця пара відверто зіпсувала мені настрій. Почуваючись неймовірно роздратованою, я повернулася до гуртожитку. Першочергово пішла в душ. Тепла вода трошки підняла мені настрій та допомогла змиритися з реальністю.

Чесно кажучи, я трохи нервувала через розставання з Іланом. Думала як він там? Чи загоїлися його душевні рани? Та робити нічого, треба жити далі та займатися своїми справами. Як би не було, та коханому потрібен час, аби пристосуватися до нового способу життя.

***

Заспокоївшись й опанувавши себе, вирушила на заняття до наставника.

Лан Тауренський зустрів мене у своєму кабінеті. На кафедрі вже нікого не було, окрім секретаря, тож сьогодні зможемо попрацювати над вдосконаленням моєї майстерності тут.

Всілися за стіл для нарад. Старий, замість того, аби розпитувати про мої навчальні досягнення та плани, поставив неочікуване питання:

- Ти казала, плануєш відвідати могилу свого дідуся. Не передумала?

- Ні.

- Я попередив свого родича. Він тебе зустріне й покаже, куди йти.

- Дякую. – розчулено мовила я.

Тут, двері кабінету відчинилися й всередину ступила симпатична бабуся з кошиком у руках. Невисока, пухкенька у простій світлій сукні й з охайно заплетеним сивим волоссям. На її круглому обличчі застигла привітна усмішка.

- Я не запізнилася? – м’яко спитала вона, усим своїм виглядом і манерами випромінюючи тепло і доброзичливість.

- Ні. Проходь. Знайомся це моя учениця.

Старенька пройшла й присіла поруч, поставивши кошичок на стіл. Наставник не зволікаючи відрекомендував мені гостю: - Це моя дружина Берта.

- Дуже приємно. - усміхнулася я.

- Ну що ж. Тоді, посидимо, згадаємо наших добрих друзів і пригостимо їхню онучку. – усміхнулася старенька.

- Не треба. – тактовно мовила я, підводячись.

Було якось ніяково від усього того. Та ще й не хотілося відривати Тауренських від їх справ.

- Посидь з нами, допоможи згадати старих. – зупинив мене лан Тауренський.

- Ну добре. – погодилася, аби не образити наставника.

З одного боку, не хотілося поводитися неввічливо, з іншого, було все ще незручно. І я не знала, що мені робити.

Присіла назад за стіл і обережно запитала: - Я точно вам не заважатиму?

Не було впевненості, що поводжуся правильно.

- Ні. Ми якраз хотіли поспілкуватися з кимось з їх рідних. Твоя бабуся була моєю близькою подругою. – мовила старенька.

І чому я про це не знала. Мабуть, тому, що мало бачилася з бабусею та дідусем і рідко відвідувала їх у столиці. Та й була іще маленька, аби звертати увагу на такі речі.

- Розкажіть мені про них. – попросила я невпевнено.

Раптом, захотілося дізнатися про рідних трохи більше. Послухати про те, що пропустила через дитячий вік.

- Неодмінно. Тільки спочатку перекус, в пам'ять  про них. – м’яко мовила Берта, дістаючи зі свого кошика випічку.

- Вона має свою пекарську лавку. – пояснив мій здивований погляд наставник.

Чесно кажучи, думала ми просто посидимо, поспілкуємося. А тут таке…

- Не варто було… - спробувала я зупинити їх.

Ну навіщо вони це роблять. Мені б вистачило простої розмови.

- Нам треба хтось, з ким ми могли б згадати наших друзів. – заспокоїв мене Лан Тауренський.

В цей час він розливав по чашках компот, а його дружина викладала на широку тарілку пиріжки.

Відмовлятися було уже якось негарно, тож довелося прийняти частування.

Ми випили компоту за спокійне посмертя Егберта та Грейс Шарських і заїдаючи пиріжками, повернулися до розмови.

- Розкажіть мені про мого дідуся. Яким він був? – попросила я. Адже саме через це й залишилася. Інакше, спробувала б тактовно відмовитися та піти.

- Добрим та чесним. Завжди усим допомагав. Його дуже любили учні. Він міг пояснити найскладніші питання магічної науки кому завгодно. – почав наставник.