Розділ 6

Друдень[1] минув спокійно. Звичні пари та балачки із друзями. Викладачі надиктовували матеріал, а ми занотовували та вдавали, що слухаємо.

Після пар спокійно пообідала з друзями. Пізніше, коли виходили з їдальні, мою увагу привернув Демид: - Треба поговорити.

Він вивів мене на вулицю. Біля їдальні, під деревом стояла простенька лава. Влаштувалися у цьому затишному куточку.

На нас не звертали уваги. Адепти проходили повз, поспішаючи у справах. Тож, ми могли спокійно поговорити. Без зайвих вух і очей.

Аденор одразу ж почав з головного: - Варський казав тобі про ритуал братання?

- Так. Твоя ідея? – відреагувала я.

Хотілося почути позицію залученої до справи сторони. Варто знати, що має собі на думці майбутній брат по магії.

- Не зовсім. – обережно почав той.

- А точніше? – попросила я.

- Це він запропонував. Говорив спочатку не серйозно. Хотів мене перевірити. – пояснив друг.

- Він тобі щось закидав? Мені здалося, Ілан приревнував.

- Було трохи. Та ми порозумілися.

- Добре. – усміхнулася я: - Так що там з ритуалом?

- Хотів спитати чи ти не проти? – зізнався Дем.

- Звісно ж, що ні! – погодилася без зволікань.

Якщо він дійсно бажає пройти той ритуал, якщо реально піклується про мене і прагне допомогти Ілану захистити мене, то нехай. Не відмовлюся. Такого брата ще пошукати треба. Не всі рідні погоджуються на подібне.

- Це через ревнощі Ілана? – засмутився друг.

- Ні. Я не проти появи ще одного родича. Нехай і за допомогою магії. – заспокоїла його.

Друг усміхнувся.

- То зустрінемося завтра. Ілан нас забере.

- Так, він казав. Побачимося.

Ми попрощалися і розійшлися по гуртожитках. Потім засядемо в улюбленому закладі й усе обговоримо.

***

Початок наступного дня пройшов спокійно. Перша пара була нудною. Ми тренували нове побутове закляття. Невдоволено буркотіли та все ж виконували завдання.

На расознавстві було трошки веселіше. Пару в нас вела аспірантка некроманського  факультету, така собі Зара Кроул. Вигляд мала типової некромантки: середнього зросту, струнка, бліднувата. До того ж мала довге чорне хвилясте волосся. Повсякчас вкладала його в чудернацькі зачіски, так щоб обрамлювало худе обличчя з гострими рисами та підкреслювало великі яскраво-сині очі.

Вона неквапливо начитувала лекцію про різноманітність нашого світу, про умови й осередки проживання гуманоїдних рас. За її спиною висіла мапа, на котрій спливали помітки. Місцини то наближалися, то віддалялися.

- Як відомо вам усім, люди й маги здебільшого населяють степи та луки. Інколи займають узлісся. А от ліси – це територія ельфів і напівельфів.

- А дроу? – провокативно запитав один з адептів.

- Темні ельфи обирають похмурі хащі. Ну й гори. – сухо повідомила некромантка.

- Гори? В горах же гноми мешкають. – вигукнув хтось з адептів.

- Підгір’я та печери. – деталізувала викладачка. На її обличчі застиг вираз спокою та терпіння. Вона замовкла на хвилину й продовжила лекцію: - Як усім відомо, гноми мешкають у природних та рукотворних печерах глибоко під Армарильскими горами. А вампіри обрали порожнє плато, за тим же гірським хребтом.

Ми кивали та змушували самописні пера перемальовувати з дошки схеми та  мапу.

- Про інші людські культури поговоримо пізніше. Зараз нам важливо розібратися з принципом розселення мешканців нашої імперії.

Це питання ми й обговорювали до кінця пари. Після заняття ланна Кроул покликала мене до себе.

Я підійшла й питально глянула на неї.

- Вам важливий пакунок. – проговорила вона й передала мені щільно заклеєний паперовий пакет. На ньому не було ніяких підписів. Лиш відтиск трохи знайомої печатки.

- Помітивши моє нерозуміння, викладачка пояснила: - Від спільного знайомого. Вам стане у пригоді.

Я подякувала, попрощалася з аспіранткою й ошелешена пішла на наступну пару.

Перед магіматикою, я ще встигла погортати підручник з расознавства у пошуках того зображення. Велика чорна арахна[2] іронічно посміхалася мені з відтиску. А невеличка коронка над нею, провокувала без зволікань розірвати пакет і подивитися, що у ньому. Та я уперто шукала інформацію, аби встановити відправника. І тут до мене прийшло розуміння. Це послання від декана некроманського факультету. Виходить, д’Інгве реально зустрічається зі своєю аспіранткою. Інакше, чому тоді просив її передати пакет.

Вирішила не розгортати послання прилюдно. Сховала його в сумку й зосередилася на навчанні. Тим паче якраз в цей час в аудиторію зайшов викладач.

Подальші дві пари пролетіли непомітно. Обід пройшов у веселій і теплій атмосфері в компанії друзів. Я нервувала, тож, це допомогло мені трохи розслабитися та налаштуватися на майбутній ритуал.

Після того, я занесла сумку в гуртожиток і пішла шукати Ілана. Він чекав на нас з Демидом у «замковому комплексі», біля входу. Ми сухо привіталися й попрямували на вихід з навчального закладу.

***

Ілан повів нас вузенькими вуличками студмістечка. Скоро ми вийшли на околицю столиці. Опинилися саме в тому місці, де до міста підходить віковічний ліс. Навколо постало рідке узлісся, збоку шуміла повноводна річка, за якою починався ліс. Тут, у цій затишній, напівдикій місцині й має відбутися церемонія.

***

Мовчки пройшли повз одноповерхову прямокутну будівлю зі світлого каменя. Минули храм, навіть не глянувши на оздобу. Ліпнина та скульптури зараз нікого не зацікавили. Були інші справи. Ми рухалися доріжкою повз старовинні стіни.

Святиня збереглася з давніх часів. Колись, тут було село, а цей храм був єдиним в поселенні. Пізніше, столиця підступила до населеного пункту й поглинула його, зробивши околицею мегаполіса. З того часу, храм став частиною студмістечка й почав слугувати адептам і викладачам.